Розділ «Книга друга Тумани старого цвинтаря»

– Ти ще багато чого не помітила, – «заспокоїв» її мірошників син. – І дай Боже, щоб і далі не помічала. Ходімо!

«Коли б я розповіла Джошеві про свій злодійський хист, – подумалося жінці, – але не після чуми та хижі, а до того, може, і я сама стала б для Мовчуна чимось на кшталт примхливого пендзименджика чи бухруна…»

За всіма цими чудовиськами Марта встигла забути про хвору ногу, але, спіткнувшись об корінь, що стирчав із землі, мимоволі скрикнула від болю й стала.

– Стерегтися треба, коли по лісі ходити не вмієш, – буркнув Сивий, чекаючи на Марту, але в голосі його явно чулася тривога. – Скоро вже. Потерпи трішки… Ет, для чого я тебе туди веду, на погибель же!

– Зарані ти мене хорониш, Сивий, – Марта аж ніяк не почувала в собі певності, із якою вимовила ці слова. Але на Сивого вони, а скоріше тон, яким їх було сказано, зненацька справили враження.

– Гадаєш, і на цей раз упораєшся? – із майже дитячою надією в голосі запитав він. – Один раз ти змогла, це правда; сподіваєшся, і вдруге вдасться?

– Не знаю, – чесно зізналася Марта, намагаючись не відстати, бо вовкулака прискорив ходу. – А от удвох із Яносиком…

Сивий нічого не сказав – нагадування про абата, із усього видно, було йому не до шмиги.

Попереду намітився ледь помітний просвіток, і незабаром Марта слідом за Сивим вийшла на таємниче узлісся: ліс одразу знітився й розгубив неабияку частину своєї загадковості.

Вони стояли край розлогої луки. Вдалині глухо шуміла схована від очей ріка – і тільки млин чорнів попереду (Марта здогадалася, що це і є млин, перш ніж зуміла що-небудь до пуття роздивитися), указував на місце, де саме протікає ця ріка.

Але значно ближче до них, майже біля самого узлісся, неймовірно чіткі в сяйві завислого над обрієм місяця, сріблилися та відкидали глибокі чорнильні тіні хрести. Перехняблені, старі й зовсім ще нові хрести невеликого цвинтаря. Зарослі густою травою й запалі горбочки могил, прогнила дерев’яна огорожа…

А біля огорожі стояв ношений на невідомих дорогах тарантас, запряжений одним-єдиним конем. Коняка меланхолійно жувала, час від часу засовуючи морду в рептух, що висів у неї на шиї; за конем, на передку, сидів високий чоловік з темною борідкою клинцем та рудим півнячим пером на знайомому береті, хвацько заламаному набік.

У руках Великий Здрайця тримав рівний стовбурець ліщини й захоплено черкав по ньому крихітним ножичком.

4

– Підвезти? – запитав Півняче Перо, не відриваючись від свого заняття. – Чи вже приїхали?

Марта безпорадно дивилася на роздовбаний тарантас, на запряжену в нього рябу кобилку, хребет якої настільки випирав, що здавалося, ось-ось прорве облізлу шкуру; на худого чоловіка, який кресав маленьким лезом по горішині й час від часу смикав себе за жмут волосся на підборідді.

Сивий рішуче ступнув наперед і став поміж жінкою й тарантасом.

– Поважаю, – спроквола мовив Півняче Перо, іронічно розглядаючи Гарклівського вовкулаку. – Герой… Кому скажи – не повірять. Хочеш, накажу, і ти сам її загризеш? Ну як?

Сивий ощирився і зробив ще один крок.

Півняче Перо зареготав, махнув недорізаною тростинкою – і мірошників син спіткнувся, впав на коліно… на друге… Незборима сила згинала широкоплечого коротуна, ставила навкарачки, покриваючи твердою шерстю оголені передпліччя, забиваючи болісно роззявлений рот гострими іклами, спотворюючи риси…