Розділ «Книга друга Тумани старого цвинтаря»

Цей поклик був слушний.

3

По дорозі йшли недовго. Сивий коротко кивнув головою, і вони знову заглибилися в ліс. Стежка під ногами в’юнилася причавленим вужем, і Марта вже втомилася дивуватись – як це Сивий умудряється безпомилково знаходити шлях крізь мереживо оманливих блискіток. Коли б іще знаходив – але ж мірошників син його навіть не шукав: просто йшов собі, не дивлячись під ноги, як добре знайомою вулицею серед білого дня.

Над головою знову оселилася метушня та ляскання крилами, тільки цього разу вовкулака послав настирливим почварам (гілки? відблиски?..) зелений спалах похмурих очей.

– Що це? – не витримала Марта. – Ну, над нами… Що там літає?

– Бухруни, – нехотячи, буркнув Сивий.

«Пояснив,» – подумалося Марті.

– А хто вони, ці бухруни? Вони живі?

– Ні.

– Примари?

– Ні.

Марту почала дратувати ця змістовна бесіда.

– То хто ж тоді?! – підвищила вона голос. – Вони безпечні?

– Для кого як. Для мене – так. І для тебе поки що теж – поки я поруч, не полізуть. А от навести можуть, – мірошників син остаточно спохмурнів і замовк, після чого Марта вирішила не допитуватися, на що здатні під час відсутності Сивого загадкові бухруни та кого й навіщо вони можуть навести.

Колись Марті не раз траплялося бувати в нічній хащі біля рідних Шафляр, із батьком або з кимось із знайомих пастухів, і це завжди було трохи моторошно, але зараз… Немов потрапила до якоїсь нетутешньої країни, якої на світі й немає, і тим часом вона є: шарудить довкіл, порипує, переливається місячним видивом, регоче совиним ухканням, випробовує скреготом, що казна-відкіля береться, шелестить сотнями маленьких лапок, ніг, крил… Ось, до прикладу: що це там, у просвітку між двома карячкуватими громадищами велетенських дубів? Стовпи жовтого, ніби світного пилку – чи справді примари, лісові духи? На мить Марті здалося, ніби вона розрізняє танцюючі в мерехтливому сяйві безтілесні гнучкі постаті з розпущеним волоссям… І ось знову – холодні промені місяця, гілки що погойдуються, трава що сріблиться, вигадлива мішанина кущів, а більше нічого.

Шерех у траві, зовсім поряд. Марта не стрималася, нахилилась… Маленький волохатий чоловічок витріщився на неї з трави, вчепившись тоненькими пальчиками у волоток дикого вівса. А Марта, майже роззявивши рота, дивилася на нього. Але тут чоловічок раптом розприндився, плюнув, погрозив Марті кулачком і пірнув у траву – тільки його й бачили.

– Ти що, загубитися хочеш? – гримнув над вухом сердитий голос Сивого.

– Я… Там… Він мені кулаком… – тільки й зуміла вичавити із себе Марта.

– Ну то й що? – не зрозумів вовкулака. – Ти що, пендзименджиків ніколи не бачила? Чи він тобі очі замилити намагався?

– Не помітила, – зізналася Марта.