Розділ «ПЕРША ЧАСТИНА»

Було двадцять і пять хвилин по другій, коли адютант міністра військових справ, генерала Олізара, з одним із панів з привитального комітету скорим кроком пішов до телевізійної централі. Ще момент, а з київських фортів понесуться привитальні стріли, що голоситимуть світові про поворот «Queen ofVirgini’ї»…

Біля гетьманської трибуни музика готовила свої інструменти, почетна чета, сердюки й довгі ряди газометчиків витягалися на «струнко». Ще момент!

Якоюсь великанською, чужоземною птахою видавалось міжпланетне судно, що саме стало кружляти високо ще понад летунським майданом. Високі стовпи яркого світла що хвилини вистрілювали в простір із сигнальних веж, даючи знаки, де треба причалювати.

Піднявся пан гетьман на своїй трибуні, піднявся старенький кардинал Милорадович, що сидів біля нього. Дріжучу руку простягнув у гору і благословив нею надпливаючого з просторів гостя. Якась зворушлива мовчанка запанувала на мент серед зібраної юрби на майдані. Очі усіх дивилися то на судно, то на сивобородого старця, що благословляв починові того непосидющого людського духа, що всесвіт перемірював, що не завагався доконати, здавалосяб, неможливого діла.

Благословляв і молився старечими устами за тих, що цього доконали.

Нараз, гень десь у долі грянув стріл, немов звук грому далекого, що бурю віщує, а за ним дальші, один за одним. Це гармаші із київських фортів слали своє привитання «Queen of Virginia». Так витають звичайно монархів, коли ті в гості прибувають. А коли останній грьохіт роздався, а його гомін відбиваючись о саги та плавні котився по Дніпровому плесі, від сторони Київа озвався звук дзвона.

Спершу один голосний та протяжний.

Це дзвін слави із Київської Софії, вилитий на спомин тієї хвилини, коли то Великий Гетьман, прогнавши чужого наїздника з укранїської землі, молився перед незрушимою стіною у святій Софії — голосив своє привитання. А за ним озвалися інші.

Ударили всі дзвони у Київі, дальше по цілій Україні. Аж на летунський майдан долітали звуки дзвонів із Василькова та собору у Білій Церкві. Озвалися сирени по фабричних заводах, гудки із київської пристані та залізничих стацій. І зливалися всі оті звуки у якусь дивну, несамовиту симфонію, що стелилася по росах, плила крізь нічну тишину й вдаряла о незримі струни душ усіх, що дожидали на летунському майдані.

Вдаряли і стрясали ними.

Якесь незясоване почування огорнуло кожного. Радісне й трівожне. Будилися думки у людських душах, поверталися спомини, чогось далекого, призабутого. Цеж востаннє дзвонили так дзвони по всій Україні, коли то незабутній гетьман, прадід отого юнака, що в блакитному жупані стоїть на трибуні задивлений в простір, вїздив до вольного Київа, прогнавши одвічних наїздників української землі. Дітям малим батьки про це розказували, подаючи вістку з покоління в покоління. Як широка українська земля, від моря аж гень по срібну верховину, раділо тоді все, впивалося волею.

Своєю волею!

Не купленою й не дарованою ніким, а добутою важким зусиллям, збірним трудом усіх, кермованих залізною рукою того, що кинув свойому народові давний, призабутий потім, заповіт «не посоромимо рідної землі»..

Хвилювалися людські душі й тремтіли.

Мовчанка царювала над трибунами, така святочна, настроєва мовчанка. А коли міжпланетне судно, обкруживши двічі летунський майдан, повільними рухами почало причалювати та спинилося вкінці недалеко гетьманської трибуни й зарившися гострим кінцем спідного каптура доволі глибоко в землю, заколихалося від потрясення, з трибун мов буря зірвалися оклики «слава», заглушуючи і мельодію гимну, який почали грати оркестри й слова команди, що стрепенули рядами гетьманської гвардії та газометчиків. Без ніякого зазиву відкрилися голови усіх, тільки руки військових підхопились в гору до привіту, який приписував однострій.

Один кардинал Милорадович стояв з простягнутою рукою, благословляючи щераз судно.

А до судна підбігла прислуга, підсовуючи степеницю, як це звичайно буває підчас причалювання літака. Президент витального комітету професор Карачевський й гурток, що стояв біля него, поступив кілька кроків в сторону судна, готуючись до виголошення привіту, якщо тільки дожидані гості вийдуть з судна. Та в ньому ніщо не ворушилося. Округлі віконця, що находилися в горішній частині кулистої поверхні судна, понад галєрійкою, що пробігала довкола судна, ділючи його на дві половині, були заслонені із середини, тільки крізь одно пробивалося лагідне, блакитне світло. Долішня частина, в якій находилися машини, була огорнена каптуром, що до половини зарився в землю.

Артименко вибіг з Ігорем із кіоска «Вістей» і підбіг до гурта, що стояв біля Карачевського. Його огорнула нетерплячка — очі палали цікавістю.

— Ну, панове, відчиняйте чим скорше — звернувся до чужоземних інженірів, що стоючи біля Карачевського, щось живо між собою перемовлялися, споглядаючи то на судно то на себе — а то фру Геріксон не діждеться свого мужа!

Хотів ще щось сказати та замовк. Його збентежив вираз лиця чужоземних інженірів, тих, що будували міжпланетне судно й тепер прибули його привитати. Якийсь не то жах відбивався на їхніх лицях, не то збентеження й якась блідість. З їх уриваних слів та викликів, які глушила музика та оклики «слава», що все ще неслися із трибун, не міг нічого вирозуміти.