Розділ «ПЕРША ЧАСТИНА»

На летунському майдані докінчували ставити трибуни для глядачів, що широкою підковою огортали цілий майдан та для гетьмана і його почоту недалеко того місця майдану, де звичайно причалювали воздушні судна. Праворуч й ліворуч гетьманської трибуни здіймалися окремі місця для дипльоматичного корпусу й закордонних гостей та довга трибуна преси заосмотрена у все, що тільки могло прискорити подачу вісток газетам, які вислали своїх кореспондентів. Тут кожне місце було получене із центральною телевізійною стацією, що мала обслуговувати майдан, і мало всякого рода фотографічні та писальні апарати, щоб уможливити скору й вигідну обслугу такого могутнього чинника, яким є преса.

«Київські Вісти», користуючись свого рода привілеєм, який для часопису здобув своєю працею Артименко, виступали з окремим кіоском, що находився в найкращому місці праворуч гетьманської трибуни між трибуною дипльоматів і місцями, які мали заняти члени Академії Наук та наукових товариств, яким саме припала честь першим привитати офіціяльно сміливих дослідників. Кіоск, в якому повним господарем був Артименко, мав все, що треба було, щоби все те, що діятисьме на майдані схоплене в слова опису й фотокартини рівночасно майже із проходячими подіями мандрувало телевізійною дорогою на Володимирську й пройшовши дорогою станків, та важких друкарських машин, ринуло на київські вулиці, а там й дальше у широкий світ.

Тисячі людей кінчало поспішно визначену собі роботу так, що коли з ударом дванадцятої години озвався протяжний звук сирени, сповіщуючий припинення всяких робіт, усе було готове.

Вже в перших годинах пополудня трибуни почали наповнятися цікавими видцями. Тисячі повозок привозили з города видців, викидали їх біля входу на майдан й сунули дальше, щоб описавши довженну дугу довкола трибуни вернути другим боком у город і знов почати наново свою подорож. Для вдержання порядку вирядило міністерство військових справ чотири курені пятого полку газометчиків, що в повному парадному лаштунку, в блискучих шоломах, проходили рівним кроком київськими вулицями, прямуючи на летунський майдан. Цей полк належав до особистої охорони пана гетьмана, й набирався з усіх українських земель. їхні білі однострої та золотисті шоломи на зразок тих, які колись носили старі київські ратники, вилискувались у горячому соняшному промінню й надавали їх постатям живучої бадьоросте та сили.

— Це наші хлопці — говорили про них Київці — а в тому висказі скривалася якась сентиментальна прихильність й любов до тих струнких, бадьорих хлопців, що хоч із ріжних кінців України зібрані, почувалися тут у Київі як дома.

Любили їх Київці.

Коли «хлопці» проходили київськими вулицями йдучи на вправи чи виражені на яке свято, тоді всі вікна заповнялися цікавими, що раді були глянути на ті стрункі, сталені здавалося, постаті, але овіяні якоюсь ніжністю, тією, що її дає молодість.

І не одній Київляночці забилося живіше серденько в грудях, коли наближалася до шибок й проходючи зором поміж рядами «хлопців» спинялася на мент віднайшовши «свого»…

Неодній матері, котрої синок служив у стрільцях десь далеко в херсонських степах чи гень за синіми верхами у Срібній землі, замерехтіла в очах сльоза й спинилася на віях…

За те старі дідугани й дядьки, що приставали на рогах вулиць, щоб приглянутись краще проходячим рядам, підморгували з усміхом бровами й приговорювали:

— Бач, як воно тепер! Не те, брат, що колись! Ледви ноги волочиш, стільки того добра навантажать на тебе! А їм що, тільки та швайка, що визирає з наплечника, от і ціла збруя! Хоч зараз у танець! Так, брат, не ті часи, не ті!

І здавалося, що немов якесь ревнування блестить у їхніх очах, коли споглядали на ті бадьорі, молодечі постаті, що проходили рядом за рядами. Та була в тому ревнуванні туга за тими літами молодими, що минулися й не вернуться більше, туга за тією буйністю молодечою, що крилами своїми неба дістає й об землю спирається міцно, туга за тим, що минуло й не вернеться…

Стрункими рядами, курінь за курінем дійшли вони так до летунського майдану й займали призначені собі місця між трибунами і площею, де причалювали воздушні судна маючи завдання здержати публику, колиб та забажала надто близько підступитись до площі причалення.

А трибуни виповнялися, щораз то новими видцями, здавалося цілий Київ грянув у той день на летунський майдан. Днпльоматнчна трибуна уявляла собою немов якусь антропольоґічну виставку, так рясно були на ній заступлені всі раси та народи світу. Від косоокого, вічно усміхненого, представника манджурського царства, що витаючись кивався як манекін у свойому блискучому від золота фраку до кучерявого, як маріюпільський баранчик, заступника сенегальської республики, що вискаливши блискучі білі зуби, «робив» приязний усміх й мінився на пузатому, мов вимазаному салом, оксамитному лиці, йшла ціла симфонія красок та відтінків лиця, волосся та очей.

А стаючий біля Сенегальця секретар південно-африканської амбасади, хоч мав на своїх візитних карточках таке, здавалось-би, не викликаюче ніякого сумніву м-р Семюель Смит, то уявляв собою такий чистий негритський тип із вистаючими зубами канібаля, що дружина шведського посла аж здрігнупася, коли його погляд спинився на її рожевій шийці.

— Ото дістатися такому в зуби десь там у африканському пралісі! — майнуло в її ясноволосій головці.

А мр. Смит зробивши широкий реверанс всміхався — так любо, солодко всміхався тією усмішкою, якою його предки мусіли витати місіонаря-методиста, який попав в їх руки й за хвилину мав стати «clou» їхньої трапези. Без салати й без ніякої приправи навіть…

А всюди блестіли золотом нашивані фраки, однострої та пишні одяги жіноцтва. Найбільший гурток зібрався біля місця, яке заняв монсіньоре Піпереллі, ватиканський висланник, присадкуватий з чималеньким животиком дідуган, з лисою, прикритою дискретно фіолєтною шапочкою головою, що сповняв ролю «doyen» київського дипльоматичного корпуса. Йшла розмова, ота хитра мов гра в піжмурки, «дипломатична» розмова на злободневні теми, дехто від часу до часу задирав голову до гори й приложивши до очей біноклі вдивлявся в далечінь — мовляв «чи не видно їх вже», пані із дипльоматичного світа перекидалися новинками, сплетнями, тощо, аж гамір нісся довкола.

Недалеко від дипльоматів заняв свої місця «учений світ». Тут була також своєрідна виставка та дещо іншого рода як ота «дипльоматична». Зібралися тут учені члени академій та всяких наукових товариств, типи добре відомі читачам сатиричних журналів, від худощавого професора «судака» до товстелезного вченого, що вік свій цілий просидів над мікроскопом розглядаючи кормовий провід у паразитів, що загніздилися в околиці відворотної сторони медалі курячої блохи…

Тут головною осею, довкола якої обертався «учений світ» був президент київської академії, загально звісний математик Карачевський. Високий, поставний, з довгими сивими вусами, з привабливою усмішкою на приязному лиці, витався щиро із усіми, відновляв давні знайомства, знайомився з чужими представниками науки — словом поводився як господар, що витає своїх гостей. Йому то та ще двом членам наукового світа припала честь привитати офіціяльною промовою сміливих поворотців з Марса. Серед оживлених розмов, в яких зявлялися щораз то цікавіші проблеми, складалися пляни будучих наукових конгресів то намічалися конспекти нових научних дослідів, минав час.