Розділ «ПЕРША ЧАСТИНА»

Так поволі, тихо, незамітно западав він, огортаючи собою все і майдан і людей.

X

Минали години.

Весною довго ще по заході сонця вечірна заграва огортає своїм серпанком землю, поки ніч не прийде зоряна та дрімуча, що теміню своєю заколисує до сну. Колись давно, перед віками в хвилину оту, як тільки ніч крилом своїм землі доторкалася, мавки оживали по житах, самітніх прохожих дожидаючи по роздоріжжях, з Дніпрових хвиль русалки виринали, русі коси розчісуючи до місячного сяйва, то знов хороводи заводючи на квітчастих лугах надбережних. Часом водяник показався обережно до русалок підкрадаючись або в очеретах зупинявся, заслуханий в соловейковий спів, що долітав туди з вишневих садків. Та це ще давно було, колись, перед віками!… Тепер — ясні сонця запалювались над городськими вулицями, рясно освітлені пароходи, з яких долітали звуки танкової музики, тільки мигали край Дніпрових берегів, пільними доріжками крізь жита торохтіли машини пополуднешних прогульковців, вертаючих в город. Як тільки ніч крилом своїм землі доторкалася!.

І прийшла вона, ота ніч незабутня, що за мент недовідому тайну розкрити мала, огортаючи Київ і Дніпро і летунський майдан. Замиготів Київ міріядами вогників, заясніло над вежею міністерства воздухоплавства на темному фоні неба вогнене «слава», загорілися вогні на сигнальних вежах на летунському майдані, кидаючи у простір каскади світла, що мало вказувати шлях дожиданому гостеві. Несвідомо майже повернулися очі усіх у цей безкраїй простір, на якому мерехтіли зірки то менші то більші, стараючись доглянути серед них «Queen of Virgini’ro». Навіть газометчики пересували свої шоломи трохи на бік, щоб було красше бачити.

Точно пів до двадцятьтретьої подала святошинська обсерваторія знак, що після її обчислень може центральна телевізійна стація на летунському майдані начати пробу звязатись радієвою дорогою із судном, а в пів години опісля може піднятись ескадра літаків, яка мала летіли назустріч суднові.

Артименко, що мав як найкраще получення з телевізійною централею, дожидав нетерпеливо у свойому кіоску висліду тієї проби. І справді телеграфіст із централі подавши вперід сигнальні знаки, почав висилати в простір палке привитання, розуміється, в англійській мові, в якому не хибувало згадки ні про «Му country» ні про «Rule Britannia». Ще день перед тим укладали його Карачевський та його два чужоземні товариші, худий та товстолезий.

Артименко не витерпів. Беручи Ігоря під руку, побіг до телевізійної централі, щоб послухати самому підповіди при відборному апараті. Та минали хвилі, а відповіли не було. Вправді можна було припускати, що висилаючий апарат на судні не впорядку, що сила його енергії вичерпалась та всеж таки ця мовчанка збентежила всіх. Ще раз, а відтак знов втретє пробував телеграфіст навязати розмову — але даремно. Біла тафля відборного апарату ясніла незмінимо, ні одна чертка не вказалася на ній. Розуміється, що відборний апарат у централі був достроєний до довготи хвиль апарату із «Queen of Virgini’i'» так, що ніяка стація не могла перепиняти розмови. Впрочім, як це було умовлено, усі стації світу припинили на цих двадцять хвилин розмови свою діяльність.

Артименко вертав подратований до свого кіоска й роздумував по дорозі, щоби то дати на місце тієї невдалої розмови до чергового видання «Вістей». Все, за що тільки можна б зачепити, вже було.

— Тепер хіба прийдеться описувати коні сердюків, що

онтам скубуть траву між трибунами, — сказав до Ігоря. — Щось твоя «Queen of Virginia» на мовчанку взяла, Ігоре! А така була би гарненька стаття! У дві шпальти!

Пожди, розговориться, не вспієш й полапати — сказав Ігор. — Воно, бачиш, так, вчені люди не такі скорі до розмови, як ви газетники! Знають ціну слова, що не вибігло ще поза зуби!

Проходючи проміж трибуни, знов увійшли вони до кіоска «Київських Вістей» й стали дожидати. В кілька хвилин по двадцятьтретій висунулось із повітки, що стояла на краю

майдану лівобіч, пять летунських апаратів й тихо піднявшися у гору кружляли деякий час над летунським майданом, а відтак піднімаючись щораз висше, зникли у теміні ночі. А за хвилину мегафони, що тут і там розміщені були понад трибунами, голосили нову вістку із Святошина.

— «Саме в тій хвилині, двадцятьтретя, хвилин шіснадцять, міжпланетне судно ввійшло у горішню верству стратосфери землі. Незабаром можна буде його достерегти добрими далековидами між констеляцією Ліри та Лебідя».

Якийсь нервозний настрій почав огортати присутніх. Хто мав далевид, то починав шукати того Лебідя та Ліри, інші доходили до того, безперечно правдивого, висновку, що шкода труду! Як судно має прибути, то і так прибуде — і вдоволялися тим. За те рух в імпровізованих ресторанах та кіосках, де продавалися перекуски й напитки, був незвичайний.

Кияни сердечний народ! Кожна нагода добра, щоб покріпити душу, а чим, це вже залежало від настрою тієї душі. Запримітив це вже небіщик Нестор, що перед віками мав нагоду добре вистудіювати вдачу «тутешніх». Нераз, певно, приходилося йому небозі оплакувати небіщиків на тризні та веселитися з дядьками, що молодятам весілля справляли. Нераз мабуть за чаркою і «бісовскія пінія» нагадувалися і очі милувались танками скоморохів. Щож, навіть писаніє святе голосило «людіє веселітеся»…

А в третьому кіоску, ліворуч від першого ряду трибун був рух чи не найбільший. Там продавалася на швидку руку марсіянська ковбаса та марсіянське вино в тонких пукастих пляшках. Вправді ці сотворіння, з яких ота ковбаса була зроблена, були родом десь з під Ахтирки, а вино вигрівалося до сонця на кавказьких узбіччах та перейменувавшися й набравши нового фасону приваблювали публику, як ніколи. Затирав руки старий Пархоменко, що господарював в тому кіоску, ховаючи грошики й благословляючи в душі незнаного йому досі Марса.

— Свічечку за душу праведного поставити — думалось йому.

— А які вони, ті марсіянські, Трохиме Хведоровичу, — звернувся до Пархоменка один із його гостей, що саме, покінчивши з ковбасою, забирався до вина — вибачте, коротко чи довгорилі?