Розділ «Вибрані твори»

Ротний зирнув на запального юнака із якоюсь поблажливою посмішкою і поволі, натискаючи на кожне слово, ніби вдавлюючи його в свідомість слухача, відповів:

— А мені пригадується біблійна легенда про Навуходоносорового бовдура. Пам'ятаєте: був увесь срібний, голова золота, а ноги глиняні. Чи схочуть наші глиняні мужицькі ноги підтримувати тяжку золоту голову? Схоче встати ваш богатир, ворухнеться — і підігнуться хиткі підпори...

— Ну, це в вас учительська штафірська[224] душа заговорила... Коли нема волі до перемоги над ворогом — краще й не заводиться... Чого ви пішли на війну?

— По-перше, я, як і тисячі подібних, не пішов, а нас, як кажуть слушно салдати, погнали. Це вам, молодому юнакові, здається війна веселою розвагою, інтересною пригодою... Ми дивимося на це трошки інакше... А по-друге, хто вам сказав, що нема в нас волі до перемоги над ворогом? Вона є, нею ми — «штафірки», як ви нас іменуєте, — повні вщерть, «до отказу», тільки над яким ворогом, от що треба собі усвідомити.

— Як, над яким? Отим, що за Двиною. Над німецькими варварами.

— Ви так думаєте? А не помічали ви варварства круг себе? От пригадую: приїхав колись до нашої школи інспектор. Пояснює учням молодий учитель оповідання Гоголя, оті славнозвісні «Вечори на хуторі» — учили ж і ви їх, не забули, либонь? Каже: «Був Гоголь, хоч і дрібний, а поміщик. Не приймав він близько до серця горя народнього, кріпацького. Були для нього кріпаки, як мертві душі — купуй їх, продавай, батогами бий, як худобу. І от бачимо ми, як хутори диканські у нього танцюють, співають, пиячать, регочуться, вечорницями бавляться, а тяжкої праці селянської не бачить Гоголь. Он і в „Мертвих душах“ — поміщики є, а мужиків нема. Тільки спину кучера Селіфана бачить читач та дурного льокая Петрушку». Ну, і що б ви думали? Приходить наказ: звільнити того вчителя «за шкідливий напрям думок, скерований проти сучасного ладу, що може згубно вплинути на молоде покоління». І знаєте: я не дивувався, почувши за це, бо, справді, чи набагато сучасний лад одійшов від Гоголівських часів? Хіба ж у нас не справжнє варварство, безпросвітня тупість і знущання з того, кого ви звете великим руським народом?

Остюк здивовано витріщився на ротного. Таких слів він іще не чував. І не знаходив відповіді. В його попівській родині назвали б, певно, такі думки ворохібними, бунтівницькими. Він помовчав, зосереджено щипаючи себе за губу, де мали колись вирости вусики, і нарешті вимовив:

— Але ви це обстоюєте темну, дику масу, що не може собі дати ради, що. Її треба силувати заради її власного щастя, мов щеняті в миску з молоком голову пхати. Пусти її без віжок, без батога — як коні на випасі без пастуха підуть у шкоду, заблукають хто й зна куди.

— А ви заганяєте їх тими батогами хто й зна куди, — гаряче скрикнув ротний і раптом обірвав, почуваючи, що розмова заходить надто далеко. Подумав: «Що я цього попівського синка просвіщаю — чи ж утямить? Батькова наука в ньому кріпко сидить, кілками, а не словами вибивати треба». І додав уголос:

— Батожать вашого руського богатиря і вздовж, і впоперек — і таки дійсно, як ви казали, прокинеться він колись і чхне, ой чхне!.. Це, може, ви чули, філософ такий мандрівний був на Україні — Сковорода[225]. Він так і казав — і не думайте, що він якийсь там революціонер, соціяліст був: «мудрствують, — каже, — що простий нарід спить, хай спить сном, міцним, велетенським, як у казках. Але від всякого сна прокидаються, і хто спить, той не мертвеччина і не трупище. Коли виспиться, так прокинеться, коли прокинеться, то очуняє і забодрствує»[226].

Не пригадаю вже добре напам'ять, як там далі. Отак і ви думаєте — спить, нехай собі спить, а ми на його спині ще посидимо.

— Та я ж про німців казав, що на нас наносі даються, — скрикнув Остюк.

— Та й німці на своєму народі гопки їздять. Думаєте, охотою німецький салдат на нас іде? Не холодно й не голодно йому в закопах отак, як і нам? Не вовком дивиться він на своїх лайтнантів та майорів, що женуть його на смерть заради тої золотої голови Вільгельмової?

— Ага, ви вже Німеччину за бовдура вважаєте,— іронічно замітив Остюк.

— Та й Німеччина — бовдур, і ми — бовдур, — відказав ротний, рубаючи слова.

— Що ж, по-вашому, ввесь світ на глиняних ногах і незабаром завалиться?

— Щось подібного, мій друже! Тільки він не завалиться, а як метелик з ляльки вилетить, скинувши бридку шкаралущу, і заграє веселкою на сонці.

Остюк не зрозумів. Юне обличчя було кумедно серйозне, лоб зібрався в напружені згортки, а верхня губа нещадно страждала від ненастанних щипків.

— А про мене — треба німця бити до кінця — і край. Хай не лізе! Прийде весна — поженемо, як Наполеона з дванадцяттю язиками аж до Парижу, чи то пак, до Берліну.

— Ну, а далі?