Розділ «Смерть священика»

— Ольга Іванівна. Прізвище, здається, Степаненко.

— Степаненко? Не пам’ятаю. Поширене прізвище. Та я всіх своїх парафіян за прізвищами і не знаю.

Вони швидко дісталися Муромської вулиці. Перед дверима одного з двоповерхових будинків хлопець зупинився:

— Ось тут.

Двері відчинилися: очевидно, хтось спостерігав за ними і, побачивши на подвір’ї, не став чекати, поки вони постукають.

— Прошу, проходьте. Їй зовсім зле. Треба завезти до лікарні, я вже викликала «швидку», але їх і досі немає. Хіба ж вони колись приїжджали вчасно?

Літня жінка провела священика до кімнати, де знаходилася її тяжко хвора мешканка. Перевальцем крокуючи попереду отця Юрія, тітка Варвара, як її назвав хлопець, теревенила про свою квартирантку.

— Що з нею? — спитав священик.

— Хворіє на грип. Уже кілька днів. Вчора їй наче стало краще, вона вийшла на роботу, а потім увечері повертається — страшно дивитися! Їсти не змогла, лягла, каже, лікаря не треба викликати. А сьогодні вранці бачу — їй геть погано. Мабуть, почалося запалення легенів. Попрохала, щоб священика покликали.

Тітка Варвара прочинила двері до кімнати своєї мешканки. На ліжку біля вікна лежала жінка. З-під ковдри виднілося лише скуйовджене волосся. Отець Юрій підійшов до хворої. Жінка на ліжку ледве спромоглася розплющити очі — священик відразу побачив, що вона помирає.

Хазяйка теж підійшла ближче і заспокійливо сказала:

— Бачите, прийшов отець Юрій. Тепер все буде гаразд.

І тут хвора жінка почала ледь чутно бурмотіти:

— Ви прийшли… У мене не залишилося часу… Злочинці… Я не можу так померти… Я хочу покаятися у своєму гріху… Злочин… Зупиніть їх… Обіцяйте…

Отець Юрій підійшов зовсім близько до вмираючої, а хазяйка, перехрестившись, залишила їх наодинці.

Коли за кілька хвилин отець Юрій, причастивши помираючу і відпустивши гріхи, заплющив їй очі та вийшов із кімнати, з’ясувалося, що тітка Варвара, очікуючи його, стояла у коридорі. Вона подякувала священику і провела його до хвіртки. Згодом під’їхала «швидка». Тітка Варвара зловтішно сказала:

— Як завжди, запізно! Хвора померла.

Отець Юрій повертався додому. Сутеніло. Священик похмуро крокував темною вулицею. Він думав про те, що йому розповіла померла жінка. Раптом піднявся різкий вітер і почалася злива. Священик зайшов до найближчої забігайлівки, щоб не промокнути. Він замовив собі чай, чим викликав подив у буфетниці: тут рідко хто замовляв чай. Проте вона помітила рясу під пальто і втрималася від зауважень.

Примостившись у дальньому кутку зали, священик записував на клаптику паперу прізвища, певно, розмірковуючи, що є правдою у словах жінки, а що — лише хворобливими мареннями помираючої.

Отець Юрій закінчив писати, склав папірець і сховав його за халяву чобота. Він зробив це механічно, як колись у семінарії, ховаючи від сторонніх очей особисті записки. Він вже давно не робив такого, але зараз, заклопотаний чужою таємницею, сам не помітив, як повторив рух зі свого юнацького минулого.