Розділ «Перші успіхи шукачів»

Буфетниця захихотіла, мабуть, згадавши ту картину.

— Мені Лідка сама розповідала потім, через що вони побилися.

— То вона ще й вихвалялася своїми подвигами?

— Та вони всі люблять побалакати про свої справи, — буфетниця воліла не зізнаватися, що вона ловить уривки розмов у черзі або за столиками. — Аби лише хтось слухав. Зараз ця історія вже забулася. Тепер Лідка має нового дружка, в неї просто дах їде через нього.

«Значить, — подумав Авенір, — їй не було потреби звертатися до Володарки. Залишається мачуха».

— Цей її дружок — теж той ще фрукт, — продовжувала буфетниця. — Але то вже така справа. А Томка мала серйозні наміри щодо того, першого. І він до неї хилився.

Далі Дейкалу було вже нецікаво.

Ввечері він потелефонував Русі й переповів новини про Лідку.

— А як щодо мачухи? — спитала Руся.

— Домовився зустрітися з нею завтра, — відзвітував Авенір.

— Чудово. Сподіватимемося, що далі справи підуть так само успішно.

— Сподіватимемося, — кисло відповів Авенір. У глибині душі він сподівався на зовсім інше — витягти кудись Русю ще сьогодні, але з її тону зрозумів, що нічого не вийде.

— До речі, — бадьоро продовжувала Руся, не помічаючи кислого тону співрозмовника, — повернімося до отця Юрія. Твій друг майор вважає, що та жінка перед смертю сказала священнику щось важливе, через що його вбили. А хто була та жінка? Може, її особа допоможе щось прояснити у нашій справі?

— Я про неї мало знаю. Здається, її прізвище було Степаненко.

— Але ти ж можеш довідатися про неї більше?

— Спробую. Це треба прохати Дементія, а він не вірить у мою інтуїцію.

— Але якщо ми довідаємося більше про цю Степаненко, можливо, ми довідаємося також, що вона знала і що вона розповіла священику.

— Зрозуміло. Я старатимусь.

Наступний ранок Дейкало розпочав із телефонних розмов. Він приїхав до редакції, знайшов у себе в комп’ютері перелік завдань від редактора, тоді прочитав перелік і випив кави у курилці. А потім заходився телефонувати. Спочатку він потелефонував Дементію і спитав, що відомо про Ольгу Степаненко.

— Нічого особливого. Вона жила у Житомирській області, тоді розлучилася з чоловіком і переїхала до Києва. Чоловік її був дрібним злодієм, крав потроху у крамницях. Двічі судимий.