Розділ «МИ ЛЮДИКИ»

Підійшов мій тато й запитав, що тут відбувається, запитав таким тоном, від якого Мимра відразу знітилася і взялася щось пояснювати, ховаючи очі й червоніючи. Тато взяв її під лікоть і повів убік, продовжуючи розпитувати.

— Ну що, онученя, з тобою все гаразд? — запитав Мариній.

— Ага, — посміхнувся крізь сльози Антуан. — Я в порядку. А здорово я зіграв, правда?

Я так і не зрозумів, він мав на увазі: виставу чи те, що відбулося щойно.

Щиро кажучи, я не впевнений, що сам він знав, про що йшлося.

9. Тато не відпускав Мимру весь день, тому в неї не було ні хвилини, щоб перевірити файл Антуана. Мені було дещо кривдно, що тато сьогодні більше не поговорить зі мною, але ще більше я радів, що тепер вже точно нам нічого не перешкодить.

Ми зібралися на галявині, за головним корпусом інтернату, де в маленькому озері плавали подаровані пані Джессікою рибки.

Ми прощалися з людиками.

Вони обіцяли, що по ґудзику неодмінно будуть повідомляти, як у них справи. Веліли нам добре поводитися й все таке.

Я подумав, що згоден назавжди повернути всі їхні подарунки й ніколи більше не брати нічого, згоден на що завгодно, аби тільки все залишилося як раніше. Але я знав, що як раніше ніколи вже не буде.

Потім… Потім Чистоплюй запитав:

— Ви коли-небудь убивали? Людей — убивали?

— Ти маєш на увазі тих з нас, які «сказилися»? — сказав пан Коннор. — Але їх одразу знищили, це всім відомо. Ми, ті, хто жили в долині, до недавна навіть не знали, що створені людьми. У нас була інша пам’ять, чужа. І ми… ми, у всякому разі, не пам'ятаємо, щоб когось убивали.

— А ким ви вважаєте себе тепер?

— Ми ще не вирішили, — посміхнувся Мариній, хоча особисто мені здалося, що йому зовсім не смішно. — Чому ти запитуєш?

— Так. Просто так. Я… Я думав, ви зовсім інші. Той… він справді був божевільним. І він зовсім не був схожий на людину. Ви — інші.

Пан Коннор присів, як це звичайно роблять дорослі, коли хочуть заглянути тобі в обличчя.

— Розумієш, Антуане, всі ми — різні. І люди, і людики. Я не знаю, як складеться для нас завтрашній день. Я навіть не знаю, чим закінчиться для нас сьогоднішній вечір! Але я обіцяю тобі, що жоден з нас чотирьох, яким ти й твої друзі допомогли піти з долини, — жоден з нас не підніме руку на людину.

— Ні на людину, ні на людика, — додав Мариній. — Що б не трапилося.

— Обіцяєте? — перепитав Чистоплюй.