Розділ «МИ ЛЮДИКИ»

— А смисл? — зітхнув Поль.

— Приїде поліція, вчені, — іноді другові треба пояснювати найпростіші речі. — Вони не дозволять…

Я не втримався, кинув погляд на місток — там лежало щось безформне, в калюжі, що встигла натекти…

«Звичайно, не дозволять!»

Я знав, що там лежало. Пан Франк. Один з наших друзів. Раніше, коли ми були маленькими, ми вважали їх чарівниками. Тепер ми знаємо, що вони — людики. Роботи, але дуже схожі на людей.

У мультфільмах роботи завжди металеві й невразливі. А виявилося…

Я нагадую собі, що я дорослий; я стискаю кулаки і щосили намагаюся не розплакатися. Ми повинні врятувати людиків — окрім нас, нікому.

Смішно махає плавцями золота рибка «кінський хвіст», і здається, хоче мені щось сказати. Я дивлюся на власні відображення в акваріумах, які стоять навколо. Ми з Полем сидимо в «рибній кімнаті» пані Джессіки, тому що тут можна поговорити й ніхто нас не почує. Наші друзі (я не дуже люблю слово «людики») — вони зараз у вітальні, їм не до нас.

— Ранок уже. Може, підемо, скажемо тим, на мосту, що з нами все гаразд? — запропонував Поль.

— Вони ж назад нас не відпустять, — вкотре нагадав я йому.

Усе лихо в тому, що дорослі вважають наших друзів небезпечними для нас, або взагалі, що вони й захопили нас у полон. Ну, ми ж не маленькі, ми знаємо, людики можуть нашкодити кому-небудь, якщо зламаються. Але в тому-то й справа, що коли ми з ними, вони почуваються набагато краще! Тоді в них гарний настрій, і вони розповідають нам багато цікавого, вчать різним корисним речам і таке інше.

…Щоправда, зараз у них настрій не так, щоб дуже. Я їх розумію. Якби мені сказали, що я просто розумна машина (і це насправді було так), я б, напевно, теж засмутився. Ну, ламати меблі, як пані Марта, не став би, але розревівся б — це точно!

Добре, що я людина!

— Вони радяться, — шепоче Поль. Він біля дверей до вітальні й підслуховує.

— Що кажуть?

— Що потрібно нас повернути. Ходи, послухаєш сам.

Я тулюся вухом до замкової щілини й чую голос пана Коннора:

— …неодмінно! Діти й так натерпілися.

— Чи не буде їм гірше там? — заклопотано запитує пані Джессіка. Бідна, у неї від усіх цих переживань оніміли ноги, так що сюди нам довелося її нести.

— Джессіко, — докірливо зауважує Мариній Леррок, — ну погляньте навколо! Хіба десь може бути гірше, ніж тут?