Розділ «МИ ЛЮДИКИ»

— Не помилися. Адже я насправді…

Божевільний блиск у його очах; удар.

9. — Боже, Роб! Кров! Ти вбив його, Роб! Він — не людик!…Зробіть же щось, ви!.. Чому ж ви стоїте?!!

10. …Нарешті Лофтінг замовк і обм’як у кріслі. У сусідньому лежала без жодного руху пані Джессіка, тільки очі жили на її зблідлому обличчі, німо про щось молячись.

— Молодчина, лікарю, — втомлено сказав Ронуальдо. — Поспи, якщо зможеш. Сьогодні у всіх нас була важка ніч.

— Я б сказав навіть, фатальна, — пробурмотів Мариній. — Коннор, а що хлопчаки?

— Дарма, не бажають іти, поки не переконаються, що з нами все добре. А як там Франк?

Мариній відійшов від вікна, з якого спостерігав за тим, що відбувалося на мосту.

— Скажіть, Лофтінгу, ви давно здогадалися, що ми людики?

Доктор не відповів — підвівшись, він дошкутильгав до вікна й виглянув назовні.

Опісля сповз на підлогу й, безвільно метиляючи головою, знову почав стогнати: «Ні, ні-і, ні-і-і!..»

І Маринію, який знав, що побачив там Лофтінг, це раптом здалося дуже людським.

Історія третя:

Казка зі щасливим кінцем

Там, за вікном, — казка зі щасливим кінцем.

Дивная казка…

В. Цой

1. — Як думаєш, — запитав Поль, — вони міст підпалять?

— Тато не дасть їм, — щиро кажучи, повністю впевненим у цьому я не був. — Хоча краще б підпалили. Тоді ці не прийдуть сюди.

На протилежному березі озера кричали й бігали, розмахуючи смолоскипами. До нас слова майже не долітали, та й видно було погано — сонце ось-ось мало зійти.