Розділ «МИ ЛЮДИКИ»

Я дивився їм услід — дітям, моїм й… теж моїм, що стали моїми за ці роки. Я був упевнений, що зможу захистити їх, зможу зупинити людей. Отуди до біса, зрештою багато хто знають мене в лице, мене не раз показували по телевізору. Вони не можуть не впізнати!

Я — Віктор Франк, президент «Яхве», творець людиків. «Той самий». Вони послухають мене, вони не посміють…

Я спробував вирівняти дихання і вгамувати серце, що стрибає в грудях біснуватим м’ячиком. От потіха, бігаю, як заєць по весні, але ж прийшов сюди, щоб відпочити, поправити здоров’я… Звичайно, не тільки для цього: насамперед я був стурбований долею моїх творінь. Коли з’ясувалося, що проект невдалий, що людики небезпечні; коли здійнялася хвиля протестів, що загрожувала закінчитися повальним винищенням «псевдолюдей», — я знайшов тільки один спосіб захистити їх. У мене був вихід на Президента, і я скористався цим, щоб запропонувати йому поселення людиків у долині. Колись, зрозуміло, я заручався підтримкою авторитетних учених і декого з тих впливових панів, хто в обхід законів користувався моїм винаходом. Суспільство саме дало мені в руки важелі тиску.

Про те, що я живу тут, знає досить вузьке коло осіб. Решта вважають мене ще одним людиком. Я сам так захотів — я, бездарний творець, який замахнувся на те, щоб зрівнятися із самим Богом. Але на відміну від Господа, я почуваю відповідальність за свої творіння. Тому я тут. Можливо, у цьому я теж помилився — і Він мудріший?..

Юрба зовсім поруч. Я випрямляюся, спираючись на поруччя містка; я намагаюся виглядати переконливо… ну, принаймні не занадто жалюгідно. Я зараз — не захеканий старий, а великий учений. І я не дозволю…

— Агов ти, виродку механічний! — кричить один з них, у дорожезному малиновому піджаку з металевою палицею у руці (і звідки тільки взяв?). — Ти, ти — я до тебе звертаюся, банко консервна! Де мій син?!

Зрозуміло, що він до мене звертається: більше нікого на містку немає, мої вже встигли заховатися в будинку.

— Я не банка, — говорю, досадуючи, що через довгу біганину голос звучить хрипло, неприродно. — Я така ж людина, як і ви.

— Це ти так думаєш, — вагомо заявляє він, змахуючи палицею. Я розсіяно відзначаю, що краватка в малиново-піджакового з’їхала ліворуч, другий зверху ґудзик обірваний. — Вас усіх тут обманювали, зрозумів! А насправді ти — машина, діду.

— Та що ти йому пояснюєш?! — вереснула скуйовджена дамочка, яка мені нагадала чомусь худу курку. — Він тільки прикидається. Він нічого не розуміє! У нього замість серця — мотор, а замість крові — моторна олива!

— Заспокойтеся, — втовкмачую, як маленьким. — 3 вашими дітьми все в порядку. Вони живі й здорові. І я обіцяю вам…

— Заткнися! — зривається Малиновий Піджак. Він різко вдаряє палицею по поруччях, зовсім поруч із моєю рукою — і в палець мені впивається випадкова тріска. — Де вони? Там?

Стаю поперек моста, щоб не можна було мене обійти. Кажу:

— Я хочу бачити представників закону. І — є тут хтось із Центру?

Вони не розуміють, про який Центр йдеться. Звичайно, тамтешні специ ще не встигли з’явитися, їх, напевно, відразу не викликали, та й уночі там навряд чи хтось був, окрім чергових. Центр від початку був орієнтований на дослідження людиків і заразом на створення інформаційної й силової блокади долини. Згодом аспект наукової діяльності Центра відійшов на другий план, тому що продемонстрував всю свою безперспективність. Та й охоронці за роки спокійної служби розслабились, втратили пильність. Єдина їхня турбота — час від часу стримувати на вході до долини стада мітингуючих.

— Є! — кричить хтось із юрби. Я від несподіванки ледь не підстрибую. Сутулий бородань, безглуздо поправляючи окуляри в товстій оправі, виступив наперед: — Я із Центру.

— Скажіть же їм! — благаю-наказую я. І вже знаю: усе пропало. Я до останку сподівався, що серед них буде хтось, хто знає мене справжнього, мене — людину.

— Так не можна, — белькоче бородань. — Так не можна, зачекайте…

Його без особливих зусиль відсунули вбік. Поруч із Піджаком з’явився полісмен. Малиновий з люттю повертається до нього:

— Ми гаємо час. Я вимагаю, щоб ви навели порядок.