Розділ «МИ ЛЮДИКИ»

На мій подив, вони послухалися. Ймовірно, день сьогодні для всіх нас видався важкий, і вони навіть зраділи пропозиції Лофтінга.

Ми провели їх до хвіртки, а потім удвох повернулися на веранду.

— Ну, слава Богу, — зітхнув лікар. — Із цим поки розібралися. А тепер зізнавайтеся, дорогенький, ви не дуже вразливі?

— Дуже, — чесно зізнався я.

— Ну й добре. Все-таки постарайтеся не надто переживати. Я… я повинен дещо вам сказати. Можливо, це шокує вас, взагалі переверне всі ваші уявлення про життя.

— Давайте, — махнув я рукою, — лякайте, шокуйте. Не впевнений, щоправда, що вам це вдасться після всього, що сьогодні сталося.

Лофтінг сів навпроти мене й заглянув мені в очі.

— Знаєте, Франк… знаєте, тут от яка штука… Коротше, ми — всі, хто тут живе, — ми не люди.

— Хто ж тоді по-вашому?

— Людики.

— Хто?!

— Невже ви жодного разу не чули цього терміна?

— Чув, звичайно. Мова йде про невдалий проект з конструювання штучного розуму.

— Не зовсім так. Швидше, про створення істот, майже у всьому схожих на людей. Про біороботів.

Я невесело засміявся:

— Потішне припущення! Але ж, Лофтінгу, ваша ідея… Ну, м’яко кажучи, нічого не варта. Не знаю, як ви, а я добре пам’ятаю своє дитинство, батьків, бабусю. Та й інші наші сусіди по долині… Одна тільки Марта мені всі вуха прогуділа розповідями про своє «бойове» минуле.

— Дурниці, Франку, — відмахнувся він. — Сучасний рівень науки цілком дозволяє вживлювати людикам псевдопам’ять. Це, наскільки мені відомо, і зробили з усіма ними… вірніше, з усіма нами.

— Навіщо? — я підхопився й почав міряти веранду широкими кроками. — Ні, зачекайте — я розумію, можу припустити, навіщо це було потрібно. Але чому нас не використають за призначенням, га? Адже людиків створювали для роботи, а не для того щоб улаштовувати їм курорт.

Лофтинг похитав головою:

— Ви забуваєте. Проект же не вдався! От нас і списали — а не знищили (це я випереджаю ваше наступне запитання) — з гуманних міркувань.