Розділ «МИ ЛЮДИКИ»

Я брів дорогою поперед всієї цієї теплої компанії, і почував себе військовополоненим, якого ведуть на ешафот. Намагався вирішити, як можна викрутитися, але нічого розумного, зрозуміло, у голову не приходило. З кожним кроком я віддалявся від виходу з долини, від свого єдиного шансу на порятунок.

Попереду з’явився будиночок Коннора; у вікнах засвітилося світло — і за хвилину ґанок вийшов хазяїн. Височенний і худий, він згорбився старим підсліпуватим грифом і вдивлявся в нас: хто це там курить дорогою такої пізньої години?

— Агов! — крикнув Коннор, склавши долоні рупором. — Що там у вас сталося?

Йому пояснили; вилаявшись, старий збігав за піджачком і приєднався до нас.

— Співчуваю, — поплескав він мене по плечу. — Мабуть, розбудили тебе посеред ночі, га?

Я розсіяно кивнув.

Коннор у нас етнограф — і етнограф класний; відповідно, і психолог непоганий. До того ж він — один з тих небагатьох, з ким я постійно спілкуюся, майже єдиний мій друг тут.

— Так, спасибі за співчуття. Але що поробиш, адже це не від них залежить.

— Шкода хлопчика, — зітхнув старий. — Ти часто спілкувався з ним?

Дітлахи навідуються до нас, до кожного з нас. Іноді ми збираємося разом, у чиємусь будиночку, і влаштовуємо такий собі сімейний уік-енд. Радуємо дітей подарунками: Лерроки щось майструють, Джессіка роздає своїх рибок, Марта пече солодощі… А вони розповідають нам, що діється у світі, слухають нас, старих буркунів… Вони — наші діти, не формальні, а справжні. Тут я вперше почав по-справжньому цінувати хвилини спілкування з іншими людьми.

Правда, з Пьєром я майже не бачився — він воліє навідуватися до Лерроків і проводити час, колупаючись разом з ними в їхніх незбагненних механізмах. А я… я нічим особливим не виділяюся серед цієї когорти геніїв; навіть пані Руслана — і та має талант квітникарства, а я от… не бездара, звичайно, але й далеко не такий обдарований.

— Ти ж знаєш, що ні.

— Знаю. Це ж і дивно. Хоча, може, тому досі від тебе ніхто й не заразився, — Коннор замислився, а потім розгнівано похитав головою: — А може, зовсім він не від тебе цю болячку підхопив?

— Як це? — щиро зачудувався я.

— Може, ти заразив когось іншого, а вже він — Пьєра.

— Але якщо так, виходить, вони всі там в інтернаті хворі!

— Виходить, так. Хоча й необов’язково. Адже ми всі спілкуємося з тобою вже не один рік, але дотепер ніхто з нас не заразився. Можливо, — Коннор погладив підборіддя своїми неприродно тонкими пальцями, — можливо, справа в певній уразливості, що властива окремим індивідам.

Якийсь час ми крокували мовчки — і, на щастя, без затримок минули будиночки Телескопника й Кравчині (або, якщо завгодно, пана Нострада й пані Арахни). Їхнє товариство лише внесло б додатковий розгардіяш; мені й так, схоже, загрожувало кілька неприємних годин.

— Я ось що подумав, — непевно вимовив Коннор. — Ти тільки не ображайся, але… Ми тут усі маємо неабиякі до різних речей таланти. Ну, а ти…

— А я — звичайний, — допоміг я йому.