Розділ «МИ ЛЮДИКИ»

Історія друга:

Корисна хвороба

Доля будь-якої людини, якою б складною й довгою вона не була, насправді полягає в одній-єдиній миті — у тій миті, коли людина раз і назавжди довідається, хто вона.

X. Л. Борхес.

Біографія Тадео Ісідоро Круса (1829–1874)

1. Коли задзвенів дзвіночок, я саме заснув. Сам, без снотворного; і тут — тривога.

Прокинувшись, я недозволено довго лежав, дивлячись у стелю. Вставати не хотілося. За вікнами будиночка із самого вечора гуляв-бавився вітер, от і зараз чутно було, як прибоєм шелестить трава біля паркану. Приємно, заколисуючи — і заразом заглушає всі інші звуки.

Здалося, чи справді скрипнули вхідні двері?

Дзвіночок більше не дзенькав, і це могло означати, що тривога була хибною, але не виключено, що його просто обірвали.

Піднятися я не встиг — вони вже ввійшли в кімнату. Брати Лерроки — ці ледь протиснулися у двері; старий нудяга Тірхад, Марта й Джессіка. Я вперше пошкодував, що в мене в будиночку немає ані телефону, ні якого-небудь іншого засобу зв’язку із зовнішнім світом. Джессіка — найнебезпечніша серед нас, тих, що живуть у долині.

Потім увійшли Лофтінг із хлопчиком.

Намагаючись поводитися так, начебто нічого не відбувається, я включив світильник над ліжком.

— Добраніч. Щось трапилося? — перші слова далися нелегко, немов у моєму горлі щось зламалося і стало поперек гортані. — Чим зобов’язаний настільки пізньому візиту?

— Пьєр от хворий, — сказав Лофтінг, заспокійливо опускаючи руку на плече хлопчика. — Так само, як і ви.

— А ви казали, що це незаразно, — докірливо пропихтів Мариній Леррок.

Я зрозумів, що пропав.

— Я говорив, що мені здається, що це незаразно.

Навряд чи варто було виправдуватися, але що мені ще залишалося робити?

— Зараз це неважливо, — заявив Ронуально Леррок, жорстко рубаючи долонею повітря.

— Так, — підтримав його брат. — Слід вирішити, як нам тепер бути.