Розділ «МИ ЛЮДИКИ»

— Загалом, так. І те ж саме я можу сказати про дітей. Більшість із них наділені тим або іншим талантом. А Пьєр… скажімо так, він ще не знайшов себе. Знаю, що це звучить до краю абсурдно, але… Можливо, поширеність хвороби прямо залежить від… гм… ну, словом, від талановитості індивідуума.

— Звучить обнадійливо, — промурмотів я. — Але якось не віриться мені в це.

— Мені теж, — зізнався після нетривалої мовчанки Коннор. — Уяви, мені теж.

3. До будиночка Лофтінга дісталися без пригод; хазяїн відімкнув двері й запросив нас на веранду. Гості розмістилися хто де: Лерроки підперли своїми широкими спинами стіни, дами влаштувалися в солом’яних кріслах, інші присіли на поруччя; Пьєр тепер жався до Ронуальдо й злякано косився на Лофтінга.

Зненацька виявилося, що я один стою посеред веранди й всі погляди спрямовані на мене, і всі чогось чекають від мене. А я нічого не міг їм пояснити, навіть виправдатись не міг, тому що не знав, як мені виправдуватися.

— Ну, — подав голос Лофтінг, — усі ми в курсі ситуації, що склалася. Треба щось робити. Я пропоную наступне. Давайте спершу все перевіримо. Можливо, ми теж заражені.

— Однаково першим був він, — пан Тірхад ткнув у мене вузлуватим пальцем. — 3 нього все почалося!

Я мимоволі позадкував.

— Стоп! — владно втрутився Ронуальдо. — Як на мене, то зараз не має ніякого значення, від кого заразився Пьєр. Поки, в усякому разі, не має. Спочатку варто розібратися, скільки серед нас хворих, крім Пьєра й Франка. Потім — суть хвороби. Потім — відповідно — чи можна з нею боротися, і якщо можна, то як. Згодні? Тоді, Лофтінг, починайте з мене!

Той кивнув з полегшенням і затягнув Ронуальдо у свою лабораторію.

Незабаром те, що відбувалося на веранді уподібнилося тому, що звичайно буває в приймальні лікаря: з кабінету з’являвся черговий піддослідний, задоволено повідомляв: «Здоровий!» — і йому на зміну за двері відправлявся наступний.

Перевірка дала обнадійливі результати… або навпаки, дивлячись для кого. Крім нас із Пьєром, хворих не виявилося.

— Гм, — промурмотів Ронуальдо, коли всі ми знову зібралися на веранді. — Гм, і що тепер, добродії?

Лофтінг утомлено потер чоло й уже збирався щось сказати, але його перервали.

— Я хочу спати! — заявив Пьєр. Хлопчик, здається, був на межі зриву й от-от готовий був упасти в істерику. Я розумів його. Шкода, що я теж не міг запросто заявити, що втомився. Вірніше, заявити міг, але користі від цього було б мало.

А от Пьєру пощастило більше.

— Хлопчик має рацію, — з крицею в голосі вимовила Джессіка. — І навряд чи, добродії, так уже важливо, щоб він перебував тут і зараз.

— Але ми не можемо відпустити його до інтернату! — вжахнулася Марта.

— І не потрібно, — сказав Мариній. — Ми з братом відведемо його до себе, нехай виспиться.

— Так, — зненацька підтримав його Лофтінг. — І взагалі, друзі, йшли б ви по домівках. Я маю намір провести детальне обстеження пана Франка. Чесно кажучи, ви не зможете мені нічим допомогти в цьому, тільки будете відволікати.