Розділ «МИ ЛЮДИКИ»

Він зітхнув:

— Нє-а, часто не виходить. У нас вихователі суворі, особливо одна, Злюка. Давайте поквапимося, а то вона незабаром заступить на зміну.

Ми поквапилися і встигли. Тунель починався в печері на одному зі схилів; хлопчик витяг зі схованки ліхтарик, і ми рушили під землю. Вийшли вже поруч із інтернатом. Я провів свого підопічного до лазу в паркані, побажав удачі й пішов назад, у долинку, за велосипедом. Ну й, до того ж, вернутися-то слід через пропускний пункт…

Поки доїхав, наступив вечір. На КПП я, як заведено, відрапортував, пройшов швидкий огляд (чи все із мною в порядку, чи не намагаюся чогось приховати), а потім відправився до Квазі. «Подякувати», як і радив Бернар.

Ормонд сидів за комп’ютером і бігав пальцями по клавішах. Мою появу він зустрів енергійним скрекотом-акордом, потім повернувся разом із кріслом і привітально кивнув:

— Заходь. Ну, як справи? Старі не буянять?

Я впав у вільне крісло, оглядаючи напівпорожній зал зі столами й чорними моніторами на них: так тут завжди, навіть у робочий час, удень. Крім Квазі, з нами залишилося ще кілька людей, інші ж розбіглися по зручніших (більш високооплачуваних, не таких нудних) місцях.

— Старі? — перепитав я. — Ні, не буянять.

А потім взяв і виклав йому всю історію про інтернат і «добрих чарівників» — не знаю, чому; на КПП не розповів, узагалі вирішив нікого не посвячувати в це, а отут — немов прорвало. Ормонд мовчки вислухав, ще більше згорбив спину (його Квазімодулем саме за спину й прозвали, крива вона від довгого сидіння за комп’ютером), зізнався:

— Дивно! Якщо те, що ти розповів — правда, ми знайшли горезвісний стабілізуючий фактор, якого так не вистачало. Тепер…

Він натхненно повернувся до екрана, став уводити якісь дані, щось обчислювати.

Я кашлянув — він не зреагував. Довелося покласти руку на плече:

— Зачекай!

Ормонд уп’явся в мене тьмяним поглядом:

— Га?

— Не квапся. Те, що я розповів, правда. Але ніхто, крім тебе, не повинен її знати. Подумай сам…

Він подумав (це забрало півхвилини), потім енергійно кивнув:

— Звичайно, ти маєш рацію! Але… Добре, я просто буду враховувати його у своїх обчисленнях, не офіційних. І повідомляти тобі.

— Це вже краща ідея.

— Так і домовимося… — погляд Квазі знову затуманився і поглибшав, а це означало, що Ормонд розмірковує. — Дивно, — він недовірливо похитав головою, — як все-таки дивно влаштований світ. Пам’ятаєш, у школі вчили «Колобіг води в природі». Але ж тут виходить майже по тій же схемі: «Колобіг добра». Діти з інтернату й старі-біороботи… Хто б міг подумати…