Розділ «МИ ЛЮДИКИ»

— А як бути з іншими?.. — схоже, я заразився від пані Джессіки її нездатністю зв’язати два-три слова вкупі. — Адже мені потрібно розвезти пошту, я й так затримався.

— Не турбуйтеся, — завірила бабця. — Я їм поясню, вони зрозуміють. Не сумнівайтеся, зрозуміють.

— А знаєте що, — не розгубився я, — давайте-но ми домовимося так: я залишу вам кореспонденцію, а ви поступово рознесете її своїм сусідам. Гаразд?

— Ви просто чудо! — зненацька й рвучко вона обхопила мене руками й цмокнула в щоку. — Ну, йдіть!

Ту мить я запам’ятаю на все життя. Ніколи ще не був таким близьким до смерті. Якби вона стиснула обійми сильніше… Навіть коли думаю про це, у голові паморочиться.

Напевно, я сполотнів — вона запитала в мене щось про самопочуття. Я пробурмотів: «Усе в порядку, пані» — і насилу рушив до виходу з «рибної кімнати».

Решту часу, до тієї хвилини, коли ми разом із хлопчиком опинилися на дорозі, а острів пані Джессіки закрили дерева, — до тієї самої хвилини я ніби спав. Рухався машинально, кожне сказане слово ледве видавлювалося, начебто тіло стало шприцом, у якому заклинив поршень, а слова — несмачним кремом. Попрощавшись із бабусями, я посадив хлопчика на багажник, напівпорожню сумку повісив собі на плече й поїхав, рухаючись швидше за звичкою, ніж осмислено. Напевно, подібним чином почуваються люди після того, як пережили близькість смерті. А може, це тільки в мене так, а в інших — по-іншому.

— Куди ми їдемо? — запитав хлопчик.

— До виходу з долини. Куди ж ще?

— Ні, — він зітхнув у мене за спиною, перекладаючи з руки в руку целофановий пакетик із двома рибками, подарованими пані Джессікою (рибки, до речі, більше нагадували мініатюрних східних драконів жовто-чорних кольорів). — Ні, нам не туди. Зупиніться.

Я охоче виконав його прохання. Тим більше, що на узбіччі дороги саме лежало дерево, на яке можна було сісти й поговорити. А нам неодмінно слід було поговорити. Я притулив до стовбура велосипед, повісив на «ріг» сумку зі «Світом акваріума» (теж подарунок пані Джессіки) і присів на кору, що поросла бархатистими мхами. Ляснув долонею:

— Влаштовуйся.

Мені відповіли настороженим поглядом з-під насуплених брів:

— Я спізнююся.

— Принаймні розкажи, куди тебе везти.

— Невже не знаєте? — зачудувався він.

— Як бачиш.

Хлопчик, не випускаючи з рук кульочок з «драконами», видерся на стовбур і сів — подалі від мене.

— А тепер давай по порядку, — запропонував я.

— Тобто?