Розділ «МИ ЛЮДИКИ»

Він не квапився зізнаватися. Тому й не встиг. Двері за моєю спиною скрипнули, і я обернувся, заздалегідь знаючи, кого там побачу.

Багато разів подумки уявляв собі ситуацію, коли пані Джессіка нападає на мене, а я обороняюся. Повірте, нічого обнадійливого в тих картинах не було.

Стара стояла у дверях і насторожено поглядала то на мене, то на хлопчика. Потім ступнула в нашу сторону, і я відчув, як напружуються її м’язи, сплетені з металевих мотузків («Господи, цілком можливо, з чогось іншого, але такого ж міцного!»). Я випрямився, закриваючи собою хлопчика — ні, я не герой, просто так вийшло. Це, якщо хочете, мій обов’язок.

Але хлопчисько вийшов наперед, легенько позіхнув і буденним тоном запитав:

— Пані, скажіть, будь ласка, котра година?

Стара зупинилася.

— Ти спав зовсім недовго, — сказала вона. — Не турбуйся, онучку.

— Розумієте, не хочу спізнюватися, — пояснив хлопчик. — Інакше влетить.

Тут він запнувся, начебто вирішив, що сказав зайве, і зовсім не те, що хотів сказати насправді.

— А?..

— Подарунок уже чекає тебе, — повідомила пані Джессіка, і клянусь, у її голосі звучала непідробна ніжність! Ніби він і справді був її онуком! — Я написала на аркуші, як саме потрібно за ними доглядати. І дам журнал — почитаєш.

Хлопчик почервонів, і я здогадався, що читати він, швидше за все, уміє погано. Цікаво, звідки він тут взагалі узявся?

— Ви проведете його, парубче?

Я незграбно кивнув, хоча слабко уявляв, куди це повинен провести дитину. Але добре принаймні те, що пані Джессіка, здається, нікого не збирається вбивати. Ніби члени добропорядної родини («бабуся, тато і я»), ми спустилися сходами в «рибну кімнату». Тут господиня пропустила хлопчика вперед і, підхопивши мене під лікоть (не сильно, але владно), попросила затриматися. «На пару слів».

Я не знав, радіти чи засмучуватися. Вірніше, не так: втікати чи сподіватися на краще. Але, зрозуміло, затримався.

— Парубче, я хотіла б попросити вас… — бабця замовкла, вперше за час нашого знайомства підшукуючи потрібні слова: — Проведіть, будь ласка, дитину додому і… — (Господи, сьогодні воістину день чудес! Балакучі стають недорікуватими.) — …не надокучайте йому розпитуваннями. А особливо — не сваріть його й не дозволяйте сварити батькам. Мені здається, він потрапив сюди крадькома від них, розумієте?

Я кивнув і словесно підтвердив, що, безсумнівно, розумію всю делікатність покладеного на мене обов’язку.

— Це не обов’язок, — уточнила пані Джессіка. — Це прохання. А то… знаєте, коли вони йдуть, завжди боїшся, що вони приходили востаннє. І стаєш неймовірно дратівливою, все просто валиться з рук — жити неможливо!

Бабця помовчала, зітхнула й поплескала мене по плечу:

— Ну, рушайте вже — хлопчикові слід поспішати.