Розділ «Наталія Кушнєрова Прірва для Езопа»

(Страшенно незручно, що я відправляю кожен списаний мною зошит своїй видавниці до Америки, не маючи змоги щось переписати чи перечитати, але вона запевнила, що так само працював Достоєвський, і такий приклад, мушу визнати, мене переконав. Звичайно, я не страждаю на манію величності і не ставлю себе в один ряд з цим письменником, хоча, по правді сказати, і не розумію, що в ньому знаходять мільйони читачів упродовж майже століття. Я підозрюю, що вони його не читають, а просто купують через гарні корінці книжок, які добре пасують до меблів і амбіцій шанувальників. Стосовно ж змісту, то для світської бесіди достатньо пунктирних начерків: «Злочин і кара» — клац — бідний студент зарубав сокирою погану бабцю, що позичала йому гроші; «Брати Карамазови» — клац — хтось із них, здається четвертий, позашлюбний, порішив батечка, а посадили першого, п'яницю. З іншими романами іще простіше, там сама назва розшифровує усю фабулу. Головне, що треба уяснити для підтримання свого іміджу людини глибоко інтелігентної, то зміщення нормальних, загальнолюдських моральних підвалин. Скажімо, у історії із студентом і бабцею не здумайте стати на сторону зарубаної ні за що ні про що бабусі, яка підтримувала у грошовій скруті хлопчину, а спробуйте уявити собі його пекельні муки, як приходив час віддавати позичені гроші, бо, як мудро казав дід Панас, позичаєш чужі, а віддаєш свої, ну і таке інше. Це називається, як я колись писав, «загадкова слов'янська душа» і справляє на всіх, особливо, неслов'ян, велике враження.)

Пробачте за відхилення від фабули мого роману. Тож, продовжую.

З того часу ми пили каву завжди за нашим улюбленим мармуровим столиком під Мишачим деревом, що поняло на нас час від часу листочок-другий, попереджуючи про наближення осені. Мені знову було гарно і мене знов усе чарувало, а найбільше — сукні моїх королев (того сезону були модні волани і рюши, легкий батист і шовк), а іще — вітер зі сходу, який, згідно з аеромантом Клаусом із Рутланду, провіщав щастя.

Саме тими днями, тепер я пригадую точно, бо тоді і справді кілька днів підряд не стихав східний вітер, до нас і став учащати Олаф, син того поета, якому рутландці за невиведені бородавки виставили рахунок на п'ять тисяч триста вісімдесят марок і сорок три пфеніги, і ці два факти якраз найбільше доводили його до нестями, я маю на увазі оте твердження, що східний вітер приносить щастя, і сорок три пфеніги на кінці рахунку. Він твердив, що якби не ця безсоромна цифра «сорок три» пфеніги, то він би сплатив рахунок свого батечка-поета, незважаючи на те, що після курсу лікування бородавки не те що не вивелися, а, навпаки, поцяцькували йому навіть сідниці. Але у цьому випадку йшлося вже не про гроші, а про принципи.

Коли ви почуєте, що йдеться про принципи, затямте одразу, що маєте справу або ж з людиною безсоромно-безпринципною, або ж з останнім дурнем. Олаф і був якраз отим останнім. Я маю на увазі дурнем.

Західний вітер віщує нещастя,

Вітер із півдня приносить непевність,

Вітер північний несе таємницю,

Вітер зі сходу щастя вістить.

Аліна подивилася на флюгер, веселого півника на вежі нашого будинку, і сплеснула у долоні:

— У вас справжній поетичний талант, любчику. До того ж, вітер і справді зі сходу.

Я страшенно не любив, як вона називала любчиком усякого покидька.

— Не знаю, — сказала Віра, — я не покладаю великої ваги на езотерику, але південний вітер і справді несе непевність і мігрень.

Олаф, закоханий одразу у обох моїх королев (я не стрічав жодного чоловіка, що не підпав би їхнім чарам), здавалося вирішив нам сьогодні зіпсувати підобідок. Замість того, аби насолоджуватися їхнім товариством, доброю кавою і моєю толерантністю (врешті, нам таки потрібен був четвертий партнер для бриджу), він затявся на рутландцях, сорока трьох пфенінгах і забобонах.

Він почав розповідати, що винищив для початку усю бузину у садочку, і не помер через таку дурницю, хіба що трохи застудився, бо страшенно спітнів під час незвичної для нього фізичної напруги. А позавчора йому заманулося подратувати рутландців під час божої служби, і він, коли ударили дзвони, стояв попід їхньою церковкою і відверто реготав тим дурням у їхні безсоромні обличчя, як вони виходили з відправи.

— І що ви думаєте? — засміявся він зверхньо, — я знову не помер. Мене навіть не спаралізувало, як твердять оті дурні.

Він подивився на нас переможно, підніс до рота чудову порцелянову чашечку і, коли збирався ковтнути кави, якось дивно закашлявся і геть зіпсував собі білу сорочку. Аліна казала, що ніяка хімчистка не виведе йому ті плями. І вже ніякий хірург-косметолог не взявся б виправити йому перекривлене обличчя. Бідолаху тут-таки за кавою спаралізувало. Єдиною утіхою для нього могло б бути хіба лише те, що ненадовго, лише до Різдва. Бо на Різдво він помер. Здається, я вже розповідав про це на початку. То був тріумф рутландців — як вони знайшли його конаючим під церквою. А коту Мурчику, якого він для спростування забобонів засунув до мішка і тричі обніс круг церкви, вони поставили невеличкий пам'ятник. На жаль, самого Мурчика врятувати вже не вдалося. Олаф якось дуже невдало упав на спину і поламав хребта, я маю на увазі, хребта Мурчику, і бідолаху мали присипити, аби він не мучився, я маю, знову таки на увазі Мурчика.

Отож, сорочка і обличчя Олафа, так само як і партія у бридж були безнадійно зіпсовані, і ми навіть засумнівалися у тому, що вітер зі сходу щастя несе.

А тоді вітер раптово перемінився. Тільки-но від'їхала швидка допомога, куди ми запхали Олафа, тільки-но ми почали мізкувати, чи не спробувати нам навчити старого Фішера грати в бридж, бо, попри погану освіту, він справляв враження людини розумної, і, до того ж, сидів на лікарняному з поламаною ногою, як налетів скажений вихор з півночі, обсипавши моїх красунь пожовклими листочками Мишачого дерева, небо розламало на скалки блискавкою, а коли ударив акорд грому, то серед кущів вродився Жан-Люк. У мисливських чоботях, з рушницею напоготові, страшний, наче Немезида, аби тільки не маленька деталь — його непромокальний мисливський плащ було накинуто на голе тіло, і воно, оте голе тіло, являло собою далеко не войовниче видовисько — сиве волосячко на далеко вже не мікелянджеловському погрудді, а трохи нижче, там де належалося бути його незмінним за будь-якої погоди вовняним кальсонам, кущик порості, який вінчався наприкінці маленькою карлючкою того, що прийнято називати у дамській літературі «чоловіча гордість».