Розділ «Наталія Кушнєрова Прірва для Езопа»

Я був сліпим, глухим і дурним. А потім — я хотів підняти своє кохання до, скажімо, шекспірівських висот, щоб у ньому був вир пристрастей і, якщо хочете, трагізм. Моє життя до сих пір видавалось таким стерильно-нудним і безцільним.

А те, що вони говорили зараз, аби мене навернути до розважності, нагадувало скоріше воду, вилиту на палаючу олію. Я знав, що коли не побачу мою кохану наступної ночі, то помру.

Наступної ночі я її не побачив. І не помер. Я не бачив її іще тридцять сім днів і тридцять шість ночей. І, знову-таки, не помер. Я горів у полум'ї кохання і не згоряв. Навпаки, мені те пішло на користь, бо я менше їв і більше рухався.

То був запаморочливий відтинок літа, коли у нас мало не щодня був новий партнер для гри у бридж, а ночами ми милувалися — то світляками, то метеоритним дощем, то місячним затемненням, і, про що б ми не говорили, завжди звертали на кохання і смерть.

Якось ми гуляли з Аліною луками (у Віри була знов мігрень) і гомоніли про усілякі дурниці. А потім присіли попід стогом — я пам'ятаю ті запаморочливі аромати! — і вона сказала сумно:

— Котику, знаєш, перше кохання — то страшна і невиліковна хвороба, то чума, яка пожирає тебе невідворотно, то — напалм, що випалює тобі душу. Якщо ти переживеш оту пошесть, то будеш уже імунним, а як ні — то загинеш. Тому, котику, бережися першого кохання, а, як вже відчуваєш, що ти у пастці і от-от загинеш, то убий його, бо воно може бути для тебе смертельним.

На тридцять сьому ніч, як я пробігав повз озерце, шурхаючи ногами по перших опалих тополиних листочках, що провіщували гіркоту скорої осені, я побачив її. Вона сиділа на тому ж місті і, здавалося, навіть зраділа мені. Цього разу було дуже темно, звичайно ж, не для мене, бо я бачив уночі майже так само добре, як удень, а може, іще й краще, бо уночі не заважає яскраве світло, а пахощі посилюються, так що кожна річ, жива чи нежива, випромінює свою візитну картку запахів, і вона дає про ту річ більше емоційної інформації.

Моя кохана була оповита багатошаровою оболонкою найзвабливіших ароматів, що мінялися і посилювалися по мірі мого наближення і що я їх знімав, немов листочки з капустини, п'ючи ніздрями ті пахощі. А стрекотливе шарудіння її кімоно, як вона порухом руки відганяла комара, чи дзенькіт шпильки, що випадала із копиці її темнішого за ніч волосся, чи легкий подих, розривали любовною жагою мої барабанні перетинки, і єдине, чого мені хотілося, аби вона переляканою ящіркою шмигнула б до кущів, полишивши мені на згадку відбиток своєї мускусно-рибної аури, а я б сидів, щасливий і безсилий її догнати.

Отже, тридцять сьомої ночі вона сиділа на тому ж самому місці і, здавалось, навіть зраділа мені. Вона не повернула голову до мене, але відчула мою присутність, як сторожко я не скрадався.

І знову кришталевим голоском вона виплакувала свою нещасну душу, розказуючи, що молодість — то швидка річечка, і що у житті усе таке хитке, не встиг перевести подих — а вже настає твій смертний час, і що вік наш коротший за життя метелика-одноденки і швидший за блискавицю на небі…

— Ви — дуже вродливий, — раптом сказала вона, і якби зараз з неба спустився, приміром, архангел Гавриїл і сказав, що я у суботу зірвав у лото сорокамільйонний джек-пот, я б здивувася менше. — Ви так схожі на мого дідуся, — додала вона, і тепер я уже остаточно розгубився, не знаючи до якої міри те порівняння могло зробити мене привабливим у її очах.

Я нахилився до неї, щоб поцілувати, але мускусний запах її шкіри, до якого вітерець додав мімозову ноту, закрутив мене, наче смерч, і швиргонув до Царства демона Асури і, здається, я почав її душити…

Згідно з буддистською релігією людина проходить ряд перероджень і може відродитися у одному із Шести Світів, а саме, у Пеклі, у Царстві Голодних Демонів, у Царстві Скотів, є ще Царство демона Асури, тоді Світ Людей і, врешті, Небо. До того ж, Пекло і Небо діляться на численні підрозділи. Тому імовірність зустрічі із нею у наступному народженні видається мені надзвичайно мізерною, бо коли вона підіймалася по висхідній, я котився усе нижче і нижче, відчуваючи вусами пекельний вогонь спокути.

Яка карма поєднувала нас у цьому світі? І якщо правда, що союз жінки і чоловіка визначається іще у попередніх народженнях, то наш союз був коротшим за помах крильців метелика, але по силі його можна було б порівняти із тайфуном, торнадо чи якимось цунамі. В усякому разі мене розтрощило, розмололо і виплюнуло на берег так швидко і навально, що я навіть не відчував болю, а саме лише полегшення, що усе те лишилося позаду.

Якщо то і справді було кохання, то я не хотів би іще раз його зазнати. Та грозова драматургія Ероса і Танатоса, що заправляла у цьому світі, видавалася мені занадто жорстокою. Куди приємніше було мені почуватися хворим євнухом-кастратом, якого доглядають дві чарівні одаліски, що турботливо підтикають тобі попід боки плед, збивають ніжними ручками подушку і підносять до тремтячих від гарячки вуст келишок валер'янки.

Я почувався спустошеним і хворим, і Віра з Аліною піклувалися про мене, знову відпоюючи мене трав'яними настоями і підмощуючи під боки маленькі подушечки. Про події минулої ночі вони не говорили, а я не наважувався про те розпитувати.

Крізь розчинене вікно я бачив Мишаче дерево. Воно навіть іще не зацвіло. А може, воно відцвіло уже всоте? І я почав думати, що, можливо, ріка часу зробила дивовижну петлю і перенесла мене до того моменту, як Віра і Аліна знайшли мене під дубом із мотузком на шиї, і що доля дала мені іще один шанс аби переписати чернетку набіло.

І я пригадував свого любого діда Панаса. Тільки тепер він уявлявся мені будистським монахом у жовтогарячому балахоні (коли мене била лихоманка, то у галюцинаціях я, здавалося, міг бачити той колір, що випікав мої очі, наче язиками полум'я, отож я бачив мого діда Панаса у вогняному балахоні, із вибритою головою, а замість домри той добрий дід тримав у руках лютню, біва-хосі, що була дуже на домру схожа, але видавала більш низькі звуки. Мені було дуже цікаво, де він міг розжитися тим антикваріатом, бо такі лютні виготовлялися за добру тисячу років у Китаї, куди були завезені із Ірану, як іще йшла жвава торгівля по Великому Шовковому шляху. Чи може то була таки домра і мені пригадувався шлях чумаків за сіллю до Криму? Це міг бути і небесний Чумацький шлях, що вів до якогось Альдебарана на тому кінці Всесвіту, і тоді дід Панас марився мені інопланетянином із чудернацькою арфою під пахвою, на якій він наярював Токату і фугу ре мінор геніального Йогана Себастьяна.

За кілька днів, як я оклигав, ми пили каву під Мишачим деревом, за мармуровим столом, який встановили хлопці з Нордланду. То був чудовий овальний стіл, теплого кольору з прожилками, у яких за настроєм можна було побачити будь-що (аякже, любчику, карський мармур, сам Мікелянджело помер би з заздрощів), заносячись у думках далеко від цього світу. Він лежав на двох важких, глибоко вритих до землі бетонних стовбах, нагадуючи єврейське похоронне ложе, і здавався таким непорушним і вічним, як сам всесвіт.

Тими днями до нас вчащав один дивак. Здається, я вже розповідав про нього на початку.