Розділ «ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА ПОВЕРНЕННЯ»

Вона затулила обличчя руками, наче сліпа, помацала тими ж руками, шукаючи ручку дверей, бо очі застилали сльози, і зникла в під'їзді.

…Я сів на мокру сиру землю. Сидів і згадував. Учорашнє. Місячної давності, двомісячної. Картини виникали і зникали в моїй свідомості, але це були швидше клапті, що намагалися з'єднатися у цілісний ланцюг, але не могли. Учора я знову був самотній. Ні, самотній я сьогодні, бо вчора згадав, що в мене є Іринка, що я можу поїхати до неї. Тепер я сидів і не знав, що робити далі. Назад я вернутися не міг, йти не було куди, треба було щось робити, а сил не ставало.

Зрештою, я зробив те, що й треба було зробити. Я ліг на землю, але холод мене пронизував наскрізь. Усе ж спробував підвестися. Знову шалено закалатало серце.

«Магда вернеться, — подумав я, — Магда таки вернеться». Я став іти до шосе, яке пролягало неподалік. Полем вертатися не було сенсу. Та й так я міг ще подумати, ще міг вирішити, що мені робити далі.

Але до голови, як на те, не приходила жодна думка. Натомість нав'язливо стояло видиво: я вперше сам на сам з Іриною в її квартирі. Ми продовжуємо балачку про Кафку і Пруста, про неоабсурдизм, про Хармса, і раптом Ірина підводиться, виходить, я за інерцією продовжую говорити, потім умовкаю, дивлюся у вікно, а коли повертаю голову, Ірина кличе мене з тієї, другої кімнати. Я йду туди і бачу її голу-голісіньку в ліжку, і насмішливі очі тішаться з моєї розгубленості.

— Ми наговорилися, правда? — сміється вона.

«Що ж таке жінка?» — думаю я тепер, але відповіді немає.

«Що ж таке Ірина?» — міг би спитати я. Ерудована повія? Але очі, ці злякані очі, шепіт про те, що Віталик її любить, переляк…

Я вперто місив ногами грязюку, а шосе все наче віддалялося. Так тривало довго, надто довго — годину, а то й дві. Коли я вийшов на шосе і став голосувати, щоб добратися назад у селище, то незабаром зрозумів, що жодна машина не спиниться, не підбере мене такого, навіть якщо це буде хтось із ясенівських. І все ж одна машина спинилася — міліцейська. Я пішов їй назустріч і, як на гріх, посковзнувся і впав.

— Готовий, — засміявся молоденький сержант, що схилився наді мною.

Вони запхнули мене крізь задні двері до машини. Я міг би сказати, що зовсім не п'яний, але бажання говорити не було, взагалі не було ніякого бажання. Машина розвернулася — вони повезли мене у зворотному напрямку до райцентру.

Всю дорогу я намагався про щось думати, але не міг. Щораз більше боліла голова. Зникло навіть видиво голої Ірини. Тепер ця сцена здавалася огидною. На подвір'ї райвідділу міліції я все ж сказав, що зовсім не п'яний. Мені не повірили, але, коли я став наполягати, підставили маленьку скляну трубку і веліли дихнути.

— І справді не п'яний, — здивувався той самий молоденький сержант.

У цей момент я притулив руку до грудей, і вони не на жарт перелякалися. Сержант бігцем приніс валідолу. Але серце мені не боліло. Я попросив одвезти мене додому. Та тут раптом виявилося, що їм треба їхати кудись на виклик, і вони спитали, чи не доберуся я назад сам.

Спробую, — відповів я й попросив щітку, Щоб почиститися. Через півгодини на автостанції я взяв квитка до Ясенівки і став чекати автобуса. В автобусі, хоч на мене мокрого, вимазюканого, давилися здивовано й осудливо, я намагався ні про що не думати. Єдине, чого хотілося, — якомога швидше добратися додому і принаймні переодягнутися. Коли автобус зупинився, я пішов, втягнувши голову в плечі й немовби справді меншаючи з кожним кроком.

Удома мене зустріла злякана мама. Виявилося, що Магда забрала Іринку й поїхала.

— Я все знаю, Андрійку, все знаю, — бідкалася мама. — Але де ти був, Господи, де ти був?..

— У міліції, — стомлено сказав я.

— Як, у міліції? — розширилися нажахано мамині очі.

— Дуже просто — забрали, відвезли, відпустили.