Розділ «ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА ПОВЕРНЕННЯ»

— Вибач, — ще раз повторив я. — Я вмиюся і поїду.

Я зрозумів, що ніколи не скажу мамі про зустріч із так званим братом. Навіщо? Хоч фразу його про те, що він приїде, коли мене вже не буде, я пригадав. Але тут таки прогнав її від себе.

Я йшов міською вулицею, не відаючи, куди й навіщо. Додому йти не хотілося. Я зрозумів — Магда написала правду. Я лишився остаточно вільний і самотній. Одяг на мені був висушений і відчищений, але що з того?

Місто знову окупував вечір. Я ніс у «ДИпломаті» обпатрану курку і десяток яєць, які мені все-таки всунула мама. Бідна мама! Я попросив її не плакати і вона не плакала. Попросив її не жаліти мене, але знав, що вона все одно переживатиме… «Усе буде добре, Андрійку», — сказала мама, як колись по телефону, і раптом я згадав, що чув це речення ще від якоїсь жінки, тільки от від кого? М'який голос виник і згас, поглинутий звуками від МОЇХ підошов. Я йшов додому, невмолимо наближався туди, мусив туди прийти, бо інакшого шляху в цьому місті у мене не було. Позавчора виключилася Ірина. Лариса? Вона — частинка Георгія. Не міг я прийти до Серафими Михайлівни. Ні до Віталика, ні ще до кого. Де живе Люба, я не знав, та й теж не прийшов би до неї. Про мрію-Катю, туманну згадку-Катю нічого й думати.

«Хіба мало на світі, хіба мало в цьому місті самотніх людей?» — утішав я себе, але відчуття гнітючої тривоги не зникало.

Ось і мій будинок. Я міг приїхати, їзда тролейбусом зайняла б хвилин п'ятнадцять-двадцять, а йшов я більше години. Скільки б не йшов, прийти все одно мусив би. Мусив би прийти, не ночувати ж на вокзалі? Прийти і лягти спати? Не засну. Дивитися телевізор? Можна, але навряд чи я зосереджуся на чомусь.

Я піднявся на свій тепер сьомий поверх і виклав курку та яйця до холодильника. Випив води. Увімкнув телевізор. Демонструвався якийсь фільм, чоловік і жінка про щось завзято сперечалися. Я перемкнув на іншу програму. Там грали в баскетбол. Ще на одному каналі співала патлата дівиця. Я вимкнув телевізор і підійшов до вікна. Тепер за вікном був пустир, а за ним — рядок маленьких будиночків. Там вже горіли вогні. Я відвернувся і подумав, що досі там був. Не був на тій вуличці. Побувати? Досить лише збігти вниз, перетнути пустир.

Ось я уже надворі, на пустирі. Під ногами чавкає така ж, як і в Ясенівці, грязюка. За якихось метрів десять-п'ятнадцять од найближчої хати спинився.

«Усе буде добре, Андрійку», — сказав мені незнайомий жіночий голос, і я враз згадав, кому він належав.

Так мені казала Оленка, з якою я працював разом ще недавно. І тут я згадав, що Оленка живе в такому ж будинку, який стояв переді мною. Тільки десь на іншому кінці міста. Я став згадувати і згадав, що її вулиця називається Городецькою. Я згадав Оленчине прізвище, те, що її чоловіка звати Петром, що у неї двоє синів, що… І що я обіцяв зателефонувати і не подзвонив, навіть не подзвонив, хоч Оленка запрошувала мене в гості.

«У гості? — ледве не закричав я. — Тебе запрошували в гості?»

Я різко повернувся і майже побіг через пустир до автобусної зупинки. Щоправда, я згадав, що Оленка запрошувала мене дуже давно, ще минулої осені, що зараз уже вечір, що я не знаю точної адреси. Але спинитися я вже не міг. Не міг я спинитися, хоч ти плач.

З тортом, пакетом яблук, кульком карамельок і шоколадкою в кишені куртки я стою перед ворітьми ошатного будиночка на краю вулиці Городецької. Мені хочеться, щоб хтось вийшов із цього будиночка — Оленка чи її чоловік — і помітили мене.

Я ще не знав, що я помилився, що їх будинок сусідній. Не дочекавшись НІКОГО, Я врешті-решт штовхну хвіртку, залає собака, вийде товста тітка і пояснить, що Вайгурські живуть далі. Я ще не знаю, що там, біля Оленчиного будинку, я не вагатимусь, а зайду, мовби до себе додому. Оленка зустріне мене радісним вигуком, познайомить з Петром, із синами, я вручу подарунки. Усе буде просто, все буде дуже просто, затишно, тепло. Мені працюєть ся добре, твердитиму я. Трохи недовірливо дивитиметься Оленка. Вони розповідатимуть про себе, про те, куди збираються у чергову відпустку на колесах. Запрошуватимуть мене із собою, я покірно погоджуся. Мені сподобається Петро — простий, свійський чоловік.

Десь спалахне згадка про їхні колишні прикрощі, про те, як я довідався, що Оленчин чоловік пиячить. І мене враз обійме нудьга, наче то був я, але теперішнім Петром стати не зумів. А високий сильний чоловік, схожий на добродушну велику дитину, заглядатиме в очі, неначе сам ніяк не відважиться мене запитати про щось. Може, про те, чому я прийшов? Я міг би і не приходити, але я саме цього вечора мусив прийти. Не лише тому, що я був самотній, що виникла потреба спілкуватися, що я не міг цього вечора лишатися сам. Я почну розпитувати про колишніх колег по роботі — Комарова, Левчука, Люсю, і Оленка скаже, ніби між іншим, що Люся вагітна і дуже соромиться цього, хоч ніхто їй жодного докірливого слова не сказав. Я не знати чого почервонію. А втім, знати, знати чого.

Ми стоїмо з Петром у саду, поки Люся, тобто Оленка, готує каву. Холод заповзає під светр, я думаю, що Петро, напевне, справді сильний не тільки фізично.

— Олена моя — свята жінка, — каже Петро і жадібно затягується. — З якого болота мене витягла…

Він умовкає. З-за рогу вилітає вітер. Мені хочеться краще роздивитися в темряві Петрове обличчя, але світло на нього не падає. Я тільки помічаю, як здригається міцна рука, що тримає сигарету. Оленка кличе нас до хати. І вже на ходу я раптом думаю, що віднині я теж не самотній. І після кави, коли вони проводжатимуть мене, тихо спитаю в Оленки, чи знає вона Люсину адресу? Виявиться, що знає.

Буде холодна ніч коло Люсиного будинку, я ледве не замерзну, бо ж надворі все-таки березень. Я багато чого передумаю за цю ніч. Що більше я чекатиму, то більше розумітиму, що саме по собі моє чекання не має сенсу. Що насправді я люблю іншу жінку, на яку не маю права. Але й не маю права встати й піти. Устати й піти — теж. Ось у чому суть. У мене буде ціла ніч для думок, за винятком якоїсь години перед світанком, коли я забудусь у важкому сні: я передумаю багато, і зрине серед інших думок і така — а може, все-таки зустрітися з Катею? Але чи маю я право тепер, коли Люся вагітна, коли я стільки зраджував Катю з Іриною?

Мене оточували зусібіч темні холодні будинки, іноді здавалося, що вони наближаються до мене, може, зігріти, а може, й задушити у своїх кам'яних обіймах. Приблукав кіт, я спробував його погладити, але він злякано відсахнувся. Хотів його зловити, все-таки нас би було тоді двоє, але кіт чкурнув У чорні безлисті кущі. Я вернувся на лавку і лишився чекати — доки не засвітяться вікна в Люсиному будинку, доки вона не вийде сама. Я не знав, що їй скажу, як не знала вона про моє чекання, але, можливо, таки був сенс в цієї холодної березневої ночі, якщо взагалі є сенс в моєму існуванні, в потребі чекати і бути зрозумілим.