Розділ «ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА ПОВЕРНЕННЯ»

Тут я побачив Ірину. Але Ірина не лежала в ліжку з перев'язаним горлом, як я уявив собі дорогою, а сиділа за столиком, на якому стояли у вазі гвоздики, біля них розкошували яблука і цукерки, а поруч височіла пляшка розпочатого «Шампанського». «Отакої, — подумав я. — Невже й Віталик сюди приходить?.. І який дешевий шарм».

Я підійшов до Ірини і приклав до лоба долоню. Вона підвела на мене очі, і я вловив у них мовчазне запитання, збентеження і переляк.

— Я гадав — ти захворіла, — сказав я і дістав із дипломата пачку печива та пакет апельсинового соку. Про квіти якось не подумав, та й до базару було далеко, і який в біса цієї пори базар?

— Спасибі, — подякувала Ірина. — І можеш нас поздоровити.

— Поздоровити? — витріщився я.

Розиграші в нашому товаристві не новина, але тут я не зміг моментально зреагувати, відповісти якоюсь шпилькою, процитувати чийсь гострий рядок. Щось тенькнуло чи то у грудях, чи в голові, чи то почувся короткий удар нагайкою за спиною — не по мені, а так, розсікаючи повітря, але доволі грізно й І попереджаюче. Я зиркнув на Віталика — він і стовбичив у дверях, дивився на мене трохи соромливо, а трохи й співчутливо чи що, так, наче я був сиротою чи, може, просив у нього позичити грошей до зарплати.

— З чим поздоровити? — спитав я уперто.

— Ми подали сьогодні заяву на одруження — сказав Віталик.

Якби раптом захитався будинок, я б не здивувався більше. А може, будинок і захитався того моменту…

— Вітаю, — сухо вимовив я, бо відчув, що мені негайно треба щось говорити.

— Спасибі, — сказала Ірина і простягла руку. Минула вічність, доки я збагнув, що ту руку треба поцілувати. Саме так — вона простягла руку, щоб я поцілував. А може, й не для того — я був, мов у тумані. Зрештою, я поцілував руку, став щось говорити про змовників, про те, що підозрював — між ними є щось особливе, а не просто дружба. Мені налили «Шампанського», я випив разом з ними, ми сиділи, їли яблука і балакали майже так, як завше. Тільки безглузді дві фрази, короткі та кусючі крутилися у мене в голові. «Ось і все» і «Це не розиграш».

«Анекдот, — подумав я в паузі між якоюсь фразою, — але чому анекдот?»

Я бачив, що Віталик щасливий, але щаслива й Ірина. Я це бачив, але не міг передбачити того, що трапилося потім, коли я вже вийшов з їхньої квартири, їхньої, де я віднині буду як гість. Як гість — і все. Ось і все, це не розиграш. Я вже зачиняю двері, оббиті дурним темно-сірим дерматином. Не міг я передбачити, що коли буду опускатися, почуються кроки, хтось збігатиме вниз. Я чомусь подумав, що це Віталик, хоч це бігла жінка, бігла Ірина. Вона наздогнала вже біля виходу з під'їзду, геть задихана, спинилася, видихнула: «Зачекай, Андрію», в розкішній голубій сукні, і… перелякана.

— Андрію, я тебе дуже попрошу…

Ми стояли за дверима, надворі була марудна березнева погода, тільки що дощ не йшов. Ірина важко дихала, і дивилася якось так… благально.

— Змерзнеш, — сказав я.

— Андрійку, я тебе дуже прошу, — повторила вона і заглянула мені в очі. — Ти ж не скажеш Віталикові, що було між нами?

Вона ловила мій погляд, ця розтріпана жінка, з якою я спав ще тиждень тому, яка вміла так пестити, і для якої, здається, не існувало жодної таємниці кохання. Вона ловила мій погляд і вкривалася гусячою шкірою. І з кожною секундою чи то просила дедалі більше милостині, чи наказувала мені стати на коліна. А втім, про коліна я подумав пізніше.

— Не бійся, не скажу, — пообіцяв тоді. — Тільки ти не будеш щаслива.

— Буду, — заперечила вона. — Тепер буду. Віталик мене любить. Боже мій, якби я знала про це раніше, якби я знала…