Розділ «ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА ПОВЕРНЕННЯ»

«Але ж ти не боявся смерті», — кажу я собі, і згадую, як пив перед тим горілку… «Значить, не судилося. Тепер у мене є шанс жити для когось».

«Хто заважав робити це дотепер?»

«Я не кохав Магду, я переконував себе в цьому. Зрештою, я був потрібен їй такий, яким мав би бути. А я не зміг».

«Але й Люсі ти не любив. Ти любиш Катю, якщо ТІЛЬКИ ти знову не вигадав їі собі».

«Може, й вигадав. Я бачив її лиже раз».

«Яка романтична сентиментальність».

«Устати й піти?»

«Тоді ти не зможеш бути щасливим».

Засвічується перше вікно у найближчому будинку, і наша суперечка гасне. Може, це Люсине вікно? Я підношу до очей годинника. За десять хвилин шоста. Ждати ще довго. Треба встати й зігрітися. Устаю, роблю кілька рухів. У вікні, що засвітилося, з'являється чиясь тінь.

Знову ранок, я знову чекаю. Тільки тепер теплий літній ранок, задуха, що ледь розбавлена вранішньою прохолодою, бо вдень доконує нестерпна спека. Я вирішив зайти сюди перед роботою. Я не спав майже цілу ніч, а тепер думаю, що набагато простіше було б подзвонити, запитати, дізнатися. Чомусь цей чотириповерховий будинок здається мені надто великим. І наче він росте. За яким із цих сліпих вікон, до яких ось-ось торкнеться сонце, що поволечки виповзає із-за будинку, Люся? Підводжу голову, дивлюся, а тоді думаю, що треба піти он туди, до виходу, там, напевне, є чергова. Нехай, ще трохи зачекаю, — може, на світанку сплять і чергові, а коли не сплять, то дрімають точно. Тепер вже мені теж хочеться спати. Знову підводжу голову, але у вікнах жодної живої душі. На першому поверсі вікна завішені фіранками, які поступово стають золотими від сонця.

Треба було б дочекатися восьмої, коли відчиниться гастроном, щось узяти для Люсі, може, соку чи печива, колись Маїда не могла довго народити, я носив їй шоколад…

Пройшла подвір'ям жінка, озирнула мене, зникла за будинком.

«Цих три місяці, думаю я, були неймовірно щасливими».

Смішно тепер згадувати, що Люся не погоджувалася стати моєю дружиною. Я маю нарешті бути щасливим — це аксіома. Сонце вже геть припікає голову, у вікні другого поверху з'являється якась постать і теж дивиться на мене. Я бачу рожевий халат, з-під якого вибивається біла сорочка.

«Ця жінка щаслива», — думаю я.

І раптом мені стає холодно від думки, що з Люсею щось, може, трапилося, що я не випадково отак стовбичу, не наважуючись зайти всередину і запитати, просто запитати.

…Ми прибирали квартиру, коли Люся раптом стала шукати руками опори, я під-скочив до неї, посадив на стілець, заглянув у зблідле обличчя.

— Усе, Андрійку, почалося, — сказала Люся чомусь винувато.

— Я зараз, — прошепотів я, хоча й не знав, що далі робити.

— Не метушися, — Люся витерла з лоба піт і подивилася на мене співчутливо. — Може, то не це, вже відпустило.