Розділ «ПАРОДІЇ ЕПІГРАМИ»

— А давай-но поводимо козу.

— То й поводимо,— сказав я, та зненацька Дмитро згадав, як Ригорко привселюдно мене шпетив, то й хутко позадкував:— Не, не поводимо.

— А то ж чому? Тебе щось укусило, ге ж?

— Та де! Але коза тебе не схоче. Бо всяка коза любе, абись її хазяїн водив. А з тебе який хазяїн, коли ти навіть не парубок, а півпарубка.

Отак вони теренділи кількоро хвилин. Ригорко просивмолив Дмитра поводити з ним козу, то я згодився.

— Ну, гаразд,— сказав Дмитро,— ходімо. Бо ти мені хоч і ворог, але не ворог.

Гайда ми з козою по вулицях рідного міста. Та півпарубка Ригорко знову злецько вчинив: пірвав у мене півкози і дременув, гейби його ґедзь ужалив. Я й не зогледівся, коли те сталося, та й розполовинена коза геть навіть не бекнула. Бач, усього лишень півпарубка, а який спритний, моторний, хитрий, жвавий, в'юркий, слизький, облудливий, брехливий, лукавий, нахрапистий, влізливий, підлабузливий, гидкий, бридкий, надокучливий, нахабний, підступний, а також збитошний. Варт би всипати йому під саму зав'язку, подумав я, та це ж воно вийде, що Дмитро зобидить чоловіка, а кому це, як сказав поет, нада? Тож я тинявся по місту зі своєю половиною кози — з тією, що на ній роги і дві передні ноги. А ту, що з цицьками, забрав півпарубка Ригорко. «То й нехай бере,— закваскою вигравала в Дмитровій голові думка.— Хоч і злецько він учинив зі мною, поцупивши собі половину моєї кози, але нехай. Бо коли чоловікові не треба, то він не візьме й не вкраде». Дмитрові шкода стало Ригорка, то я заплакав.

Федір Маківчук

КОЗЮЗІ ПО ЗАСЛУЗІ

Разом з тисячами втомлених трудящих Дормидонт Чалапало йшов з роботи й радісно думав про завтрашній вихідний день. Раптом якась свинюка наступила йому на ногу. Він уже роззявив рота, щоб ввічливо матюкнутися, та завважив, що то була не свинюка, а козюга, яка відповідно вимагала лайки іншого характеру. Тож Дормидонт вирішив перебудуватися і замахнувся на козюгу кулаком. Коли це чує: над самим його вухом хтось гаркнув громовим басюгою:

— Ша, батя, не трожь бєдноє жівотноє!

Чалапало протер очі і побачив: стоїть здоровенне мурло і гладить козюгу по шияці.

— Ага!— спаленів Дормидонт.— Само хамлюга, та ще й козу хуліганкою воспитує!

І тут Чалапало як підскочить та як вліпить мурляку в пику. Той — брик і впав. Лежить, не подаючи ніяких ознак жизні.

Народу зібралося тьма-тьмуща. Та все ж Чалапало помітив, що до нього крізь натовп пробирається дружинник. Симпатичний такий, мордатий. Підійшов, привітався, як годиться.

— Що це ви,— питає,— дурня валяєте?

— І не тольки дурня, а й тунеядця,— уточнив Чалапало.

— Дурня й тунеядця?— перепитав дружинник.— О, це те, шо нада.— Потім він виліз на сходи сусіднього будинку і виголосив на честь Дормидонта блискучу промову.

— Громадяни!— сказав він.— Ви бачите перед собою справжнього героя, який культурно бореться з дурнями й тунеядцями. Честь йому й слава! Оте мурло справедливо покаране. Воно ще й одержить п'ятнадцять суток. А нашому шановному героєві ми вручимо п'ятнадцять карбованців премії. Радий також повідомити, що від деяких представників громадськості поступила пропозиція віддати шановному гражданину героєві ще й козюгу, яку водило заслужено покаране мурло. Віддамо, бо видно, що наш герой до всього ще й мисливець. Він може вивести козюгу за місто в лісок, трахнути її з близької дистанції і принести додому. Тоді жінка не принижуватиме мисливської гідності нашого героя, не варнякатиме, нібито він мазило.

Останні слова дружинника потонули в шквалі оплесків. Народ розступився, даючи Дормидонтові дорогу. Він урочисто рушив. А за ним дружинник вів похнюплену козюгу.