Розділ «ПАРОДІЇ ЕПІГРАМИ»

Найвища світова зоря...

Лиш руку простягни в блакить —

І сонце можна погасить!—

Бо вищих веж чекать не тра —

Зеніту справжнього пора...

В хвалу, поете, вір не вір,

Але прямуй до вищих зір!

Анатолій Янченко

ПО СТОРІНКАХ КОЗУ ВОДИЛИ

Впродовж тривалого історичного часу вислів «водити козу» зазнав певної еволюції і нині має дещо інший зміст. Цікаво, що еволюція триває і далі. І тут неабияку роль відіграє художня література, оскільки майже кожен нині сущий письменник не оминув спокуси «поводити козу» по сторінках своїх творів.

Ось як це, зокрема, виглядає:

Павло Загребельний

КОЗА-ДИЯВОЛ

Її водили по київських вулицях три молодих інтелектуали — поет Сі-Сі, інженер-архітектор і професор історії, які спроквола сперечалися про Фолкнера й Дрозда та критикували буквально кожен будинок за архітектурні надмірності, а вона хоч і була коза, але була й жінка (поглянь на мене!) і відповідно вимагала до себе необхідної уваги — хоча б такої, як ота білява юнка, що павою пливе між двома хіповими молодиками, маючи щонаймоднішу як на сьогодні фігуру: 50-й розмір, 3-й зріст, молодіжно-спортивну зачіску на голові і дві довгі пружні ноги, завдяки чому може запросто влаштуватися манекеншею в найфешенебельніший вітчизняний Будинок мод,— тож і три згаданих інтелектуали, забувши про козу (поглянь, поглянь на мене!), синхронно повернули свої раціональні голови в бік 50-розмірної юнки і довго проводжали її мудрими очима та з дещо роззявленими ротами, а коза (поглянь на мене, поглянь, поглянь!), зафіксувавши це, вдалася до суму, бо не мала цих, так необхідних кожній жінці принад, вона була маленька й худа, з неприродно блідим, аж синюватим обличчям, на якому дивним контрастом примостився рожевий гудзичок-носик і розгублено блимали занадто випуклі різнокольорові очиці, то вона вже була подумала, що й оці три інтелектуали поплентаються вслід за тією дводовгоногою, але ні, вони, знову ж таки синхронно позакривавши роти, прискорили ходу, аби наздогнати її, козу (о, поглянь на мене!), і вона не могла збагнути, що їх могло привабити в ній, чого вони чалапають за нею, затягують її до кожної кав'ярні — це з одного боку, а з другого — не могла зрозуміти, чому вони, по-сучасному виховані мужчини, не пустили її до жіночої перукарні, що на розі Хрещатика й вулиці Карла Маркса, до тієї перукарні, яку відвідує все високоповажне київське жіноцтво, бо там класно роблять дивовижні мані- та педикюри, і тому там завжди сконденсовані такі неповторно-п'янкі запахи, впиватися якими покликаний кожен справжній мужчина, а вони не зайшли туди з нею, позбавивши себе неповторних хвилин щастя,— піди зрозумій цю чоловічу логіку! — то мусила вона знову ж таки зайти з ними до наступної кав'ярні, де вони довго сиділи за низеньким столиком біля вікна, з якого нічого не було видно, окрім шматка похмурого неба та ще гілочки чудернацького дерева, яка дивом а чи дивовижним розгоном відтяглася од собі подібних і, погойдуючись, заглядала у вікно, бо, мабуть, відчула, що завдяки своєму дивовижному розгонові дуже подобається тільки таким високомудрим інтелектуалам, які оце нудьгують, сидячи в кав'ярні, бо поки що не помітили її,— та ось нарешті помітили і почали натхненно розхвалювати, буквально-таки опоетизовувати кожен її листочок, кожну клітиночку, і це, зрозуміла річ, украй образило й роздратувало козу (та поглянь же, зрештою, на мене!), хоча, правду кажучи, та гілочка подобалась і їй, коза з превеликим задоволенням поласувала б її листочками, але заважало віконне скло, то вона не могла так абстрактно розхвалювати гілочку, як те робили інтелектуали, у неї було поки що таке враження, як у того чоловіка, котрий, як висловився Федір Маківчук, лизав через скло мед, але інтелектуали на те й інтелектуали, що їм мед солодкий і через скло,— вони завжди вищі такої незначної умовності, а тим більше, коли йдеться про дивовижно розгонисту гілочку,— зовсім інше творилося у внутрішньому світі кози (не дивись на мене!)— там вирував гнів і на ту гілочку, і на інтелектуалів, і перекинувся той гнів на інших людей, що сиділи за столиками, цмулячи каву, коза поглипувала на них сердитими очима, але чомусь трохи довше затримала погляд на елегантному дідусеві з настовбурченою чуприною і з довгою клинцюватою борідкою,— вмить неймовірним щастям сповнився внутрішній світ кози (геть усі, всі дивіться на мене!),— своєю зовнішністю дідусь нагадав їй старого доброго цапа, і коли це збагнули інтелектуали, то подумки охрестили козу дияволом.

Євген Гуцало

ПІВПАРУБКА З ПІВКОЗОЮ

Була неділя, але я сидів у редакційному кабінеті. В подальший номер планувався мій нарис, то мав писати. А за вікном гудів базар. Там продавалися кури й гуси, качки й індики, сало й м'ясо, яблука й груші, мед, молоко, яйця, сметана, дьоготь, руда глина, свині, корови, вівці, соми, окуні, коропи, лящі, тюлька, телята, поросята, курчата, качата, індичата, жито, пшениця, гречка, просо, пшоно, кукурудза, мамалига, дерть, гречаники, маторженики, картопля, буряки, капуста, морква, петрушка, мак, помідори, огірки, овочі, фрукти, городина, збіжжя, ранні черешні, а також кози.

Минуло часу з козячий хвіст, як у кімнату заходить щось оцупкувате в матнистих штанях. Я знав, що то Ригорко, який був дуже хитрий,— з'являвся завжди тоді, коли його не чекали, то Дмитро сидів, не піднімаючи голови.

— А що я тобі скажу, Дмитре,— здалеку зачав Ригорко.

— Та вже щось скажеш...