Розділ «ГУМОРЕСКИ БАЙКИ ФЕЙЛЕТОНИ»

— Потрудилися ви чимало, такий рукопис сотворити,— мимрив Ткачук.— І пристрасті такі... небуденні...

Зустрівшись з благальним поглядом Івана Петровича, він несподівано випалив:

— А взагалі добре!

— О, я знав, що ви майстер своєї справи. А як вам оте місце, де дівчина при місячному сяйві розмовляє з русалками?

— Чудово!— несло далі Ткачука.— І романтично так, і зворушливо. А головне, такого ніхто тепер не пише... Уяви не вистачає. Поети пішли такі, що... О, вже пізно,— урвав він самого себе, зиркнувши на годинника.— Зачекалися на мене вдома.

— То ви заходьте,— запрошував директор, лагідно зазираючи йому в очі і одночасно поклавши на пакунки зошита.— Може,— щось треба буде, ось вельветові костюми мають завезти. Теж поезія. А я зазирну до редакції після свят, ви там з товаришами порадьтеся...

— Приходьте, будемо раді,— відповів Ткачук не своїм, якимсь утробним голосом.

«З товаришами порадьтеся!— повторював на вулиці, майже бігцем віддаляючись од магазину. Він уявив обличчя свого редактора, який читає цю оду, і йому знову засвербіло в п'ятах.— Дідька лисого він мене застане,— думав зловтішно.— Ось лікарняний після свят візьму, а там у відрядження на місяць майну. Хіба що... по вельвет навідатись? »

Олександр Шелепало

АЛЕ ГРЮКНУВ

Металевий пруток лежав на складі вже п'ятий день.

А може, й не п'ятий день, а п'ятий рік... Але лежав.

Та якось біля нього зупинився вантажний автомобіль КрАЗ-257.

А може, й не 257... Але КрАЗ.

Шофер залишив машину і десь пішов, а з протилежного боку і теж з кабіни вийшло двоє підсобних робітників.

А може, й не підсобних... Але робітників.

Вийшли, походили довкола машини, попозіхали, попотягувались і сіли на підніжку.

— Закуримо?— спитав перший із них. А може, й не спитав... Але закурили.

Покурили, поговорили, знов покурили. Відтак підійшли до прутка.

— Бери за той кінець, — запропонував більш ініціативний із них.