Розділ «Павло Мисько ЕРПІДИ НА ПЛАНЕТІ ЗЕМЛЯ»

— Та ось цей хлопець, до нього викликали, — показав директор на Льоню. — Але поки ви їхали, ще і вчитель захворів. Просто якась епідемія!

— Епіде-емія! — у лікарки сів голос, і вона прохрипіла: — Хворих одразу ж у машину! Ізолювати! Де у вас тут телефон? Треба викликати санепідемстанцію для дезинфекції.

— Там! Там! На другому поверсі! — показав директор вгору, на сходи. — Але ж у нас не чума і не холера. З головами тільки стало щось коїтись.

— Тим гірше! — поспіхом тупотіла сходами лікарка.

Санітари тим часом відбирали у Олега Максимовича відро, відривали учителя від батареї.

— Підемо з нами, друже! Усе буде добре, вас підлікують! І додому швидко відпустять! — примовляючи, вони тягли Олега Максимовича до виходу.

— Я не хворий! Я не божевільний! — заперечував учитель. — Тітко Магдо, я винен перед вами… Ви даруйте мені!

— Нічого, нічого, миленький… Я все приберу! — заспокійливо простягла руки прибиральниця. — Наша робота така — прибирати.

— Я винен перед вами! — каявся Олег Максимович. — Я внучку вашу даремно покривдив. Можна було б і четвірку поставити, а я поставив трійку з плюсом! Я винен, даруйте, більше так не буду робити! — Густі сльози котилися по обличчю вчителя. — І ти, Льоня… Чуєш? Передаси Вані… Здібний він хлопчик, надзвичайно здібний. Але дуже непосидючий! Крутився він на уроках, і я зауваження йому в щоденник записав. А можна було покартати і все! Даруйте, люди!

Олег Максимович затулив обличчя хустинкою і заридав, мов дитя.

— На, на! — простягнув Ваня до Жучка руку.

Але нічого не дав, а забрав у нього із зубів картуз.

Так, це був звичайний старий картуз Подвійного Гордія. Його Ваня впізнав би серед тисячі інших. У ньому ззаду пропалена дірка, ніби хто горошиною прострелив. Дід завжди одягає його до лісу.

Ваня покрутив картуза і сяк і так. Усе більше його тривожило: як могло статися, що дід загубив його? Він же не малий хлопчик, який може загулятися і забути про все. Не може бути і такого, щоб викинув його і ходив лісом голомозий. Бо якби хотів отаке зробити, то давно викинув би. Є ж удома картуз новий і капелюх. Капелюх, правда, надягає він рідко, як і піджак, важкий від орденів і медалей. Найчастіше тоді, коли відбувається зустріч ветеранів-партизанів чи однополчан.

Що трапилося з дідом? Може, йому зробилося зле, підвело серце і він навмисне послав Жучка з картузом? За сімдесят літ уже Подвійному Гордію — це не жарт. Але ж дід ніколи не жалівся на серце.

Ерпід мовчки спостерігав за Ванею, потім ніби чмихнум чи прокашлявся. Ваня навіть не повірив своїм вухам, подивився на робота. Той блимав зеленою лампочкою, ніби підморгував.

- Іван Олексійович Гордій, ми не рухаємося вже чотири хвилини і сімнадцять секунд.

— Дід пропав! З дідом щось скоїлося!

— Він не пропав. Дід швидко рухається, в нього свій курс. Можна сказати по-вашому — біжить. І плаче.

— Куди біжить?!