Розділ «ВІДСЛОНА П’ЯТА»

МАТІС обернувся:

— Син!.. О, майн… майн кінд!..

БОРИС ухопився рукою бабусі і стояв нахмурений, дивлячись великими, розумними очима, повними сліз, на Матіса усторч…

МАТІС зробив крок вперед…

БОРИС зробив крок назад… і не зводив тих очей, мерехтливих, трагічно розширених, мовчазних, але ненавидящих.

МАТІС приголомшений став, як укопаний, — не витримав погляду:

— О, майн Ґот!.. (провів рукою по обличчі) — Х-ха… Ось… (враз збагнув найтрагічніше, найстрашніше у всьому цьому… Очі йому заблукали гарячково. Потрясений тією думкою, він її прохрипів схвильовано, пророче й гірко, як власне прокляття): — Так, так… Ось! —

Батька замучили ВОНИ…

Матір замучили МИ…

А обоє ми будемо прип’яті до ганебного стовпа Історії НИМ!!.

І, задкуючи-задкуючи, помалу вийшов геть.

Вийшов. Щез.

МАТИ, стояла, вклякнувши… І навіть не бачила Матіса…

БОРИС тримав її рукою за плече і дивився в проломину, де щез Матіс і де в далині маячив трагічний сильвет його матері з обличчям, піднесеним до неба.

…Людський цурпалок випліває з імли, обсічений кругом — лиш тулуб і голова та й та безока з чорними дірами, замість блакитних очей — він випливає з хаосу… Його вивозить в візочку старенька-старенька матуся до камплички, що стоїть на перехресті шляхів Баварії. Вивозить до камплички і ставить, а сама вклякає перед образом Марії з дитям. Безпомічна й безпорадна, така мовчазна і тиха в свіїй журбі, старенька матуся.

А цурпалок сидить у візочку… Теж мовчазний… Нерухомий… Дивиться порожніми очицями десь у безвість, дивиться тими чорними дірами й дивиться ротом, туди, до сходу сонця…

Він нічого не бачить??

…Ні, він бачить… Він внутрішнім зором бачить більше, аніж інші, аніж цілий світ. На пукатому, колись гордому, а тепер безокому чолі хвилями сходяться тугі й глибокі зморшки, і товпляться… І вже не можуть розійтись. Так, либонь, товпляться думи… Дивиться назад, в минуле, і дивиться вперед — в майбутнє, напруженим внутрішнім зором…

Вони зустрілись в убані, в центрі Берліну, вірніше, під центром Берліну, в підземних провулках, сповнених грохоту останнього страшного побоєвища, — командир дивізії без назви (просто «Н/Н») — степовик Сашко і командир дивізії з армії «Ґрос Дойчлянд» — Матіс таки…

Зустрілися… І перший власноручно обсік другого з скоростріла, — обсік його кругом, як обсікають дерева з угілля, але не втяв душі, — пустив живим, сказавши великодушно: — «А тепер іди… Живи собі».