Розділ «ВІДСЛОНА П’ЯТА»

і прошепотів з, непідробним жалем, майже розпачем:

— «Королева»…

Тремтячою рукою обмацав кишені, ніби злякавшись чи не загубив щось… Ні, не загубив… Довго і гарячково нишпорив в грубому кишеньковому папірнику… Знайшов!.. Довго дивився на знимку і рука йому тремтіла, тримаючи… Потім старанно сховав… і перевів очі на площу… та й враз закрив ті очі ліктем:

— Безглуздя… Яке потрясаюче безглуздя!!.

І засміявся гістерично:

— Ха-ха-ха-ха… От… (і знову сміявся, і простіг руку туди, до неї): Ти мала рацію, фрау Ольга!.. Ти мала рацію!.. І ти й тепер маєш рацію от, така горда…

Біля фігури скупчились кілька вояків. МАТІС, шарпнувши за автоматичного пістоля, закричав несамовито:

— Раус!!. Раус!!.

Але враз махнув рукою, саркастично:

— Цу шпет… Ес іст цу шпет майн лібер гер… Хм… Це називається «перемогли»… Ха-ха-ха!!. Розтоптали, розчавили, постріляли і виставили оголену перед цілим світом — дивіться!.. Ось де довершився, весь геній тисячолітньої культури і вся найграндіозніша мілітарна міць!.. Ось для чого Німеччина не їла масла 10 років!!. Ха-ха-ха… (прошепотів трагічно) — І ось де ми зломили собі хребет. Так… (дивиться якийсь час погноблено, тре очі) — Яка неймовірна трагедія!.. (саркастично) — Ось це мусить бути пам’ятником, апотеозою цієї війни. Ха! Досягнення двох мілітарних потуг… Що?!. (шарпнувся) — Це ми?.. Так, це ми!.. Але й вони. І вони Фрау Ольга! І вони! Ти їм скажеш… ВОНИ там ідуть, маршують за нами, як перше ми йшли за ними… через твою голову… Це вони ідуть, щоб на довершення, ха-ха-ха, Тебе ще повісити… (павза) — Тож ти стоїш отак не день, ти стоїш отак десятиліття… Я знаю… Ми лише прислужилися — унагляднили… (мацає голову, тисне на скроні).

Ах, все йде в прірву… Фрау Ольга! Твоя правда. Ми котимось у прірву… Тепер ясно, — ми котимось… у прірву… А над прірвою стоїш ти і ніхто не годен тебе туди зіпхнути…

(сміється глумливо, дивлячись на свої чоботи)

Дві… Дві найбільші мілітарні потуги світу не могли дати з тобою ради — упокорювали, нагинали, ставили на коліна… А Ти все була горда… І от — нарешті поставили… І ти стоїш… Але — стривай… Момент… Де ж її дитина, син?.. У неї ж був син!..

(озирається, підіймає якусь дитячу ляльку, розтрощену й поковеркану, тримає її в руках… Оглядає всі речі… Дивиться на портрет її мужа, взявши з столу, і обережно кладе назад, кладе на стіл поламану іграшку і, повівши очима по хаті, тихо починає виходити… Шепоче):

— Ні, і Ми, і Вони — безсилі Тебе подолати… І Ми, і Вони пописалися ось так… На цілу Історію. Але — й тільки… Крапка. І зветься та крапка — «ганьба на віки вічні»…

(Хапливо поправляє рюкзак і бандаж на голові… Бере костур):

Прощай, фрау Ольга!.. (стоїть, дивлячись туди, в проломину, завмер, не в силі відірвати очей… навіть не чув шелесту за собою).

До кімнати увійшла МАТИ Ольги з клуночком… Змарніла, бліда, згорблена, але стоїчна в своєму горі. З нею, тримаючись за руку, БОРИС.

МАТИ тужно глянула в куток, де висів вцілілий образок Марії, і впала на коліна:

— Мати Маріє!.. Мати Маріє!.. (і прошепотіла) — Куди ж?!. (та й забилась в мовчазному риданні).