Добрий пірат Джон

Спохопилися хлопці запізно. Коли відчинили навстіж ворота, бідолашна лежала долі, висолопивши язика, з охлялого вимені ледь-ледь цяпали останні краплини.

— Вставай, — штурхнув її ногою Ану, — на пашу підеш.

Але корова тільки підвела голову й докірливо подивилася

величезними сумними очима.

— Ну, — промимрив тоді Ану, — доведеться прикінчити, щоби хоч м’ясо не пропало…

По добрячому шматку яловичини вони взяли з собою й розбрелися хто куди, бо вертати до рідного порога не наважилися. А решту розтягли хижі звірі, розклювали птахи-стерв’ятники.

Так, якщо вірити легенді, кепсько скінчилася перша спроба перетворення природи.

ВІД ІДЕАЛУ ДО ІДОЛА

— Знову марнуєш час на дурниці! — бубонів сердито батько. — Візьми-но краще лук і стріли та вполюй справжнього звіра…

У ті прадавні часи, про які розповідає легенда, батькам не доводилося повторювати свої веління двічі. Зітхнувши крадькома, син рушав до лісу й невдовзі повертався зі здобиччю. А потім сідав різьбити з дерева чи ліпити з глини ще одну потішну фігурку: то круторогого тура, що риє ратицями землю, то лиса із гострим злодійкуватим писком, то страхополоха зайця, який, здавалося, от-от дремене навтьоки. Зробить, обдивиться зусебіч — та й віддасть гратися дітлашні. Дуже подобались ці забавки дітям мисливського племені, бувало, найбільший вереда, тільки потримає в руках, миттю затихне й усміхнеться.

— Ти диви, — шкріб потилицю батько, — ні м’яса ж з твоєї звірини наїстися, ні шкури злупити, а теж є якась користь. Роби вже, коли так.

Минали літа за літами. Одні діти дорослішали і йшли полювати справжнього звіра, задля м’яса й шкури, але підростали інші, яким також хотілося дива. Либонь, усе, що бігало, стрибало чи пурхало в лісі, багато разів вирізьбив і виліпив на радість малечі вправний майстер — оленів та вовків, борсучат і ведмежат, тетеруків і фазанів. Перестругав крем’яним різцем купу дерева, перем’яв пальцями гору глини, — й настав день, коли йому це обридло. Бо зрештою всі борсуки однакові, ведмеді схожі, заєць не відрізняється від зайця. Самі тільки люди мають кожен своє лице.

Тут його ніби хтось під лікоть штовхнув: от, мовляв, і зображуй надалі своїх одноплемінців, тих, кого щодня бачиш. Не знати, що сказав би з цього приводу батько, якби не відійшов раніше до оселі мертвих, але шаман збунтувався.

— Якто можна! — трусив у запалісивим віхтем бороди. — Творити людський образ дано лише всемогутнім духам землі і неба, їхній гнів упаде на твою голову, зухвальцю.

Довелося вирізьбити старого з вербового пенька.

— Хе, мов живий! — ураз пом’якшав шаман, трохи побурмотів, притулив долоню човником до вуха й квапливо оголосив, що всемогутні духи вже не гніватимуться.

Відтоді замість фігурок звірів у хижчинах тубільців почали з’являтися їхні власні зображення. Та подібні ж такі, аж лупаєш очманіло очима. Всяк пізнавав себе й сусіда, всяк чудувався й хвалив майстра.

Проте самого його дедалі настирніше точив хробак невдоволення. Щоразу, приступаючи до роботи, мимохіть відзначав: у того, бач, ніс балабухою, в іншого шпичкою, губи чи затовсті, чи, навпаки, стоншені, щоки або віддуваються, або западають. Про статуру годі й казати, нема хай одноманітної, зате довершеної звіриної краси. Наче в образі звіра — оленя, ведмедя, лиса — природа сягнула досконалості й зупинилася, а найліпшого вигляду людини ще тільки шукає. То, може, треба їй допомогти, дати взірець?

Певна річ, не так легко й швидко міркувалося предковічному майстрові, як оце переказано, думка спершу лякала, — ну, хто ти є, щоб на таке замірятися! Але поступово утвердилася, дозріла. Він візьме найпривабливіше від різних людей — високе чоло, орлиний ніс, гордовиту поставу, стулить докупи, і ось вам, ось те, що має бути. Тоді для цього ще й слова бракувало, а тепер сказали б: ідеал.

Та стривай, чоловіче, у чому втілиш замислене? Дерево незабаром струхне, глина порепається, а ти ж хотів би, щоб витвір твій лишився в світі надовго, як годиться взірцеві. Довгий вік відміряно каменю. Шкода, не кожен утнеш крем’яним різцем, одначе рожева брила на галявині, мабуть, піддасться.