Добрий пірат Джон

Тож коли гребінь його хати вподобала пара довірливих лелек, Мацек видерся драбиною нагору й без жалю розкидав гніздо. Мовляв, киш звідси, непотріб, ні наїдку з вас, ні угрівку, дарма стріху загидите!.. Птахи покружляли спантеличено, поклацали дзьобами й сіли на Яцекову хату, де їх радо вітали. Живіть, любі, примножуйтеся, двір звеселяйте!..

Мабуть, правду кажуть, що лелеки приносять щастя. Відколи облаштувалася та пара на даху, пташенят вигодовувати стала, Яцеку ніби домовик ворожив. Жито вродило, як мур, корові прибуло молоко, дітей обминали хвороби. Чи багато ще йому треба? У хвилини відпочинку межи нескінченними селянськими клопотами господар хати позирав на господарів гнізда й наспівував:

Гей, лелеко, лелеко,

Відлетиш ти далеко.

Та свій дім пам’ятай,

В рідній край повертай.

І вдячні птахи, вертаючись навесні з далеких мандрів, знов обдаровували Яцека прихильністю долі.

А Мацекові, навпаки, з того дня, як розорив лелек, не таланило ні в чому. То ниву градом виб’є, то худібці якась болячка прикинеться або ще гірше — дитина занедужає. Одна біда другу доганя, хоч сядь та плач. Зроду бурмакуватий, він геть спохмурнів, озлився, до хмільного зілля навик. Тишком-нишком почав точити небораку хробак заздрості: чого це в брата усе гаразд, кругом благодать? От минулої осені вділив жита від свого намолоту, бо сам надбав удесятеро. Забагатів, бач, розкошує, нема на нього лихої години.

Поберуться чорна заздрість із зеленим змієм — сплодять лихо. Так і цього разу сталося. З братового зерна викурив Мацек корчагу житнівки, нацмулився до нестями та й рішив пустити Яцеку червоного півня.

Ніч була темна, злодійська, одначе лелеки-батьки зачули шарудіння у дворі, заклацали стривожено. Тут би й нагодитися господареві, схопити палія за руку. Але зморений роботою Яцек прокинувся, коли відблиски вогню вже миготіли в шибках. Збудив жінку, розбуркали сонну малечу; сусіди, що збіглися на гвалт, носили цеберками воду з криниці, розтягали стріху ключками. І весь час над самісінькою хатою, ніби також намагаючись збити полум’я, ширяли лелеки. Нарешті пожежу загасили, й аж тоді хтось схопився: а де ж лелечата? Яцек мерщій виліз драбиною на гребінь даху, тільки пізно було: серед недогару гнізда скулилися обвуглені грудки.

З якої причини загорілося? Якщо підпалив, то хто?.. Довго ще не розходилися гасії, судили-рядили. А Мацек спав, хоч репетуй над вухом. Та вранці, щойно поткнувся за ворота враз упали на нього два великі чорні птахи, почали биті крильми, довбати дзьобами. І всі зрозуміли — ось він, палій! Лише не могли збагнути, чому пір’я в лелек іншого кольору гадали, що від сажі. Обтрусяться бідолашні, ополощуться — й стануть знову білими. Але вони почорніли тієї ночі назавжди, як, трапляється, сивіють з жаху люди.

Відтоді чорні лелеки цураються людей, замешкали глуху пущу. І хоч пташенята їхні народжуються білими, вони теж згодом чорніють, бо, сидячи на гнізді, батьки потерпають, чи не жде нащадків люта згуба. Сказати б, передають свій страх у спадщину.

ВЕРБОЛЮДИ

Ні, це не помилка, мовиться таки не про верблюдів — про людей. Тільки вкрай химерних. Тепер їх нема, а колись давно траплялися, хоч і зрідка…

Тисячолітні східні манускрипти засвідчують, що деякі особливо вправні лікарі робили дивовижну операцію: людині з розтрощеною кісткою руки чи ноги ставили натомість шматок молодого вербового дерева, й по часі він проростав сполучною тканиною, перетворювався на кістку. Однак і в давнину більше любили, коли все йде, як годиться, тож змовчали літописці, що іноді виходило навпаки: брала гору верба, кістяк, на якому тримається плоть людська, набував поступово властивостей дерева. І тоді починалася чудасія.

Люди, котрих це спіткало, вдачу мали розважливу, добру, їх назавжди облишали метушливість, жадоба, заздрість. Хвала, скажете, й шана таким людям?.. Еге, якби ж то на головах у них замість чорного або хай би вже рудого волосся не шелестіло зелене листя. Щоосені воно, правда, звіювалося геть за вітром, залишалася звичайнісінька лисина, але навесні рясніло знову. Й кружляли над кущами-чупринами барвисті метелики, пурхали співучі пташки. Ну, де так бачено!

А сталося якось ще чудніше. Коли одного з тих кущоголових узяли служити до війська і бовванів він за солдатською принукою непорушно на чатах, у листяному його чубі змостили собі гніздо соловейки. Відтак, уявіть собі безтямний цей чоловік навіть спав навстоячки, аж поки вилупилися й підросли пташенята. Хоч будь-хто інший на його місці кишнув би непроханих пожильців, а яєчка побив на яєченьку. Маленьку, зате солов’їну.

Росли верболюди, на відміну від усіх, до самої старості й виганялися згодом так високо, що, розмовляючи з ними кожен, опріч їхньої ж рівні, мусив дивитися знизу вгору. Кому це подобається!

Та й розмовляти було ніяково. Звичайні знайомці про що говорять? Про хазяйство, про жінок, про погоду. Чи переповість один одному якесь сміховиння, порегочуть разом і розійдуться задоволені. А в зелених головах верболюдей надто за межею зрілості, виникали нечувані думки. Котрийсь, приміром, домізкувався: «Може, все зовсім інакше ніж ми гадаємо. Може, то дерева — розумні істоти, що велично й мудро вікують свій вік у чергуванні оновлень та згасань; ми ж, покликані до світу цього ненадовго, розтринькуємо на суєту коротку мить життя».

Послухаєш — і плечима здвигнеш!