Добрий пірат Джон

— Невже цю зухвалу мову призначено для моїх вух? — украй здивувався головний довірник. — Ти не боїшся, що я повелю скарати тебе на горло?

— Боюся, — відказав Сяо, — бо разом зі мною вмре те, що примножило б могутність імперії.

Вельможа надовго поринув у роздум.

— Хай буде на твоє, — вирішив зрештою. — Та, не доведи боже, потурбуєш володаря володарів якоюсь мізерією: тоді тебе четвертують, а дурне м’ясо кинуть собакам…

Важкі, окуті золотом двері відчинилися перед ремісником Сяо, він схилився так низько, як уміли тільки в його країні, і з сувоєм у руках подріботів килимовою доріжкою, не сміючи підвести очей.

— Стій, мурахо, й речи, пощо зважився ступити до підніжжя трону? — пролунав над ним владний суворий голос.

— О великий повелителю, світоче добра й розуму, мені, слузі твоєму нікчемному, з ласки провидіння далося винайти папір, який…

— Пусте жорном язика свого мелеш! Папір у Піднебесній імперії давно винайдено.

— Устами наймудрішого завжди глаголить істина. Але і я кажу зараз правду, вислухай раба свого, царю над царями. Десять років життя поглинула ця виснажлива робота; все, що я мав, до останнього гроша здиміло в тиглях і колбах. Сусіди насміхалися з мене, хлопчаки на вулиці дражнили причинним. Та коли вже й самого роздирали кігті зневіри, пощастило — і ось в руках у мене чарівний папір, на ньому не вільно писати лжу.

— Цього не може бути! — вигукнув імператор, на мить забувши про свій високий сан.

— Це легко перевірити, — згасив усмішку ремісник. — Накажи, щоб принесли пензель і туш.

Теленькнув срібний дзвінок, по хвилі наказ було виконано. Тоді Сяо уклінно простяг сувій і сказав:

— Палац, де мені випало щастя стояти перед високим троном, побудований з білого каменю. Хай повелитель так і напише.

Імператор умочив пензля в туш.

— А тепер, перепрошую провісника істини, напиши, нібито ці мури складено з чорного каменю.

Знову зашарудів пензель, — і враз папір густо почервонів, як червоніє обличчя брехуна, спійманого на гарячому.

Імператор, хоч йому те й не личило, широко роззявив рота, Коли ж нарешті оговтався, мовив:

— Навіть осипаним найбільшими почестями царедворцям не дозволено сидіти в моїй присутності, але тобі, майстре пречудовий, я дозволяю. Сідай і скажи, який хосен прибуде від твого винаходу державі.

Сяо примостився на краєчку крісла, що лискучим оксамитом підкреслило вбогість його одежі.

— Осягнути все, о володарю володарів, забракне мого кволого ума, згори видно далі. Я, смиренний, годен завбачити лише дещо. Збирачі податків не таїтимуть у реєстрах частини, яка нині прилипає їм до рук, — отож збагатиться державна скарбниця. Твої полководці без прикрас доповідатимуть, скільки ворогів і скільки наших вояків полягло в битвах, — і ти напевне знатимеш, котрий з них чого вартий. Придворні поети будуть у своїх панегіриках виголошувати тільки те, що насправді про тебе думають, — і не лишиться місця корисливому лукавству…