Добрий пірат Джон

Пересміявся сам зі своєї вигадки, а тоді подумав: чом би й ні? Ось, трапиться, наїдуть гості, нехай буде й їм сміховище.

Моторні челядники швидко обрядили Фердинанда в лахміття, мотузкою підперезали, іржаву пательню при боці вчепили. Тепер ти, кажуть, опудало є. Стовбичитимеш серед поля, розчепіривши руки, з рання до смеркання, а як зухвала пташва насмілиться все-таки трубити зерно, кричи криком та бий чимдуж у пательню. За це велів пан годувати його досита, ще й платні трохи поклав, — і пішли батьки раді-радісінькі, що знайшлася їхньому чаду хоч би така служба.

Справно полохав Фердинанд горобців і заразом смішив панових гостей — сусідніх багатіїв та збіднілих далеких родичів. Реготали, даруйте, до гикавки, бо надто вже кумедне було живе опудало. Аж одного дня неждано-несподівано у браму маєтку вкотилася запряжена цугом золочена карета фаворитки тамтешнього короля чи князя на ім’я Протекція. Може, вам ніколи не доводилось чути такого імені, але саме так її звали.

Певна річ, господар відігнав навіть думку потішати всесильну даму блазенською забавою; влаштували полювання, до якого вона була вельми охоча. Переслідуючи підстрелену козу, Протекція сама випадково наскочила на того лахмая, мало конем не стоптала. З ляку Фердинанд кинувся навтьоки.

— Стій! Ти хто? — зупинив його владний голос.

— Я, ваша мосць, оп-пудало, — пробелькотів він, знітившись під поглядом вершниці.

— Одежею справді, але нема нічого легшого, ніж скинути одну одежу й убратися в іншу, — лукаво примружилася вона. — Тобі личила б інша, і ти носитимеш її, коли станеш моїм пажем.

Тут варто, либонь, завважити, що король чи князь був зовсім старий, тому фаворитка всякчас відчувала нестримний потяг до юнаків з гожим лицем і показною статурою. Фердинанд цього, звичайно, не відав, перепудився ще дужче й заскиглив:

— Та я ж, спитайте кого хочете, нічого не вмію: ні сіяти, ні косити, ні ціпом молотити. Відпустіть мене, ваша мосць!

— Дурненький, — лагідно промурмотіла Протекція. — Те, чого треба від пажа, ще й як зумієш…

На бенкеті після полювання всесильна дама торкнулася пальцями рукава пана-вельможі:

— Сподіваюся, дорогий, ви не відмовите мені в невеличкому проханні?

— Вважатиму за щастя прислужитися найчарівнішій з жінок. Чекав лиш нагоди.

— Сьогодні, доганяючи поранену козу, я раптом уздріла юнака в такому нужденному дранті, що серце моє стислося від жалю. Кажуть, нібито бідолаха служить у вас опудалом, для потіхи. Це жорстоко, молодість і врода гідні кращої долі. Якщо ваша ласка, я візьму його під свою опіку.

Пан розпорядився, батьки благословили, й наступного ранку Фердинанд, умитий та причепурений, рушив у світ на підніжці золоченої карети. Втім, тулитися, як сорока на кілку, йому довелося недовго; скоро Протекція виклопотала своєму підопічному дворянські привілеї, даровані монаршою милістю разом із посадою пажа. А головне, вона таки не помилилася в передбаченнях: довірені обов’язки — відчиняти перед господинею дверцята карети, підтримувати шлейф її плаття, ну й що там належало ще, — новий паж виконував ревно, до ладу.

Одежа на Фердинандові лисніла тепер шовком і оксамитом, при боці замість іржавої пательні висіла шпага з оздобленим коштовностями руків’ям. Та й пиндючився він уже так, ніби вродився аристократом. І хтозна, як високо по щаблях благоденства підсадила б його згодом всесильна дама, аби не прикрий випадок.

Якось поміж утомливими державними турботами король чи князь навідався до фаворитки відпочити душею. Принагідно Протекція відрекомендувала пажа вінценосному володареві, той глипнув линялим оком і пісно всміхнувся. День був сонячний, теплий, трапезувати господиня запросила гостя в альтанку, повиту виноградною лозою, — а Фердинанд ступав слідом, підтримуючи шлейф її плаття. І треба ж такому статися, щоб саме тоді наливні грона вмить обсіла зграя нахабних горобців. Незчувся паж, як розчепірив за звичкою руки й укляк остовпіло.

— Ха-ха-ха! — зайшовся сміхом володар. — Та він же опудало, чистісіньке опудало. Надалі хай і справляє цю службу.

Слово монарха — закон для підданців, бодай і найближчих. Тож, хоч-не-хоч, мусив знову Фердинанд горобцям страху наганяти — зодягнений, щоправда, не в лахміття, а в шовк та оксамит. І навіть сама Протекція у хвилини ніжності казала йому:

— Ходи сюди, моє опудалко! Ходи, опудальце…