Добрий пірат Джон

ТАЄМНИЦЯ ЗАЛІЗНОЇ ГОРИ

Височенна руда гора стояла в тому краю з давніх-давен, черкаючи шпилем хмари. На ній не росли дерева, не врунилися трави, ні звір, ні птиця не знаходили собі поживи, а отже й людям нічого було там робити. Тільки вітер квилив тоскно над голими, як бубон, схилами.

— Лихе, погибельне місце! — казали про гору простаки та мудрагелі, що мають спільну думку частіше, ніж декому здається.

Аж ось, розповідає легенда, одного дня прийшов невідь звідки моторний чоловік з кайлом у руках, поцюкав-подлубався на горі — й видлубав грудку золота. Не так щоб дуже велику, але чималеньку. Ввечері, святкуючи свою удачу в корчемці підгірного селища, він показував і навіть дозволяв помацати знахідку всім, хто хотів.

— Еге, — зметикували тоді мудрагелі та простаки, цього разу також об’єднані спільною думкою. — Дасть бог, і нам усміхнеться доля…

Завтра на крутосхилах порпалися десятки, через тиждень — сотні, через місяць — тисячі шукачів звабливого щастя. Недавно пустельна гора ворушилася тепер від підніжжя до маківки, ніби обліплена мурашвою; лисніли проти сонця згорблені спини, цюкання сили-силенної дзьобаків заплішувало вуха. Коли-не-коли крізь той одноманітний брязкіт прохоплювався вигук радості, між верговища відвалу зблискувала ще комусь жадана грудка, дрібка, крупинка. У чутках вона, як ведеться, стократ більшала, й звідусіль квапилися копачі, ладні ручаями солоного поту викупити солодкий усміх долі.

Серед них, проте, вже не бачили моторного чоловіка, який надибав перший самородок. Далі йому, хоч скільки рився, не щастило, примхлива фортуна обернулася до фундатора копальні спиною. Відступивши за безцінь свою ділянку, він перекинувся на діла звичайніші.

Кайла золотоздобудців швидко щербилися в твердій породі, — тож поблизу селища закуріла незабаром рудня, де виготовляли добрячий інструмент. Крамниця-кам’яниця торгувала хлібом і сіллю, тютюном і милом. А замість убогої корчемки мов з води народилася таверна «Золотий глек», що до третіх півнів клекотіла хмільним шумом. І все це належало моторному чоловікові.

— Ні, ти мені скажи, — допитувався, бувало, біля шинквасу сп’янілий простак у нетверезого мудрагеля, — який дідько йому ворожить? Із нічого таке багатство!

На відповідь мудрагель тільки мукав і мовчки вихиляв свою чарку.

Допитувалися б та мукали, мабуть, ще довго, якби заможного власника рудні, крамниці, таверни не підкосила раптом смертельна хвороба. Дарма товклися навколо привезені здалеку лікарі, він залишав цей світ — і в останню годину, сповідаючись священику, відкрив потаємне:

— А найбільший мій гріх, отче, лукавством виплоджено. Тут нема і ніколи не було золота, гора суціль залізна. Те, що іноді знаходили, я з диявольської спокуси підкидав нишком сам. Адже для кришення руди мусив би найняти гурт робітників і кожному день у день платити, це стало б дорожче. А так знай собі греби надовбане. Засліплені облудним блиском, вони, тюхтії, не розуміли, що працюють на мене.

— Прийми ж нині без ремствувань кару господню, — мовив суворо священик.

— Перед судом всевишнього смиряюся, — пустив очі під лоба вмираючий шахрай. — Але сподіваюсь, отче, ви помолитеся за грішну мою душу в новій церкві, яку я заповів збудувати.

Священик милостиво кивнув головою.

Споруджувати за неправедні гроші церкву духовна влада, однак, не дозволила. Минув час, і на тому місці побудували металургійний завод.

ЧОРНИЙ ЛЕЛЕКА

Побачити його щастило небагатьом: чорний лелека вписаний до скорботної Червоної книги природи. Лякливий і обережний, він тримається лісової глушини й там же, десь у безвісті пущі, мостить зі своєю лелечихою гніздо, старанно ховаючи потомство від людського ока. Тільки зрідка, буває, промайнуть високо в небі наче сажею намальовані крила, — не одразу й здогадаєшся, що то за птах.

Кому на думку спаде, що колись чорний лелека був, як усі, білий і так само довірливо селився та виводив пташенят поряд людей. Тепер дізнатися про це можна хіба з напівзабутої легенди.

Давним-давно жили в одному селищі двоє братів — Яцек і Мацек. Обидва русяві, широкоплечі, з синіми, немов цвіт льону, очима: навіть сторонній миттю прикметив би рідну кров. Але ті, хто знав їх змалу, мимохіть сумнівалися, чи одного це кореня паростки. Яцек був добросердий до всякого божого створіння, він милувався легким скоком зграбної сарни, жениханням тетеруків на галявині, скрадливою в’юнкістю куниці у верховітті. Милувався й тішився, що світ навколо такий багатий, такий розмаїто гарний. Мацеку ж, як сполохає часом сарну чи тетерука, притьма ввижалася печеня, а куниця навівала думку про теплий хутряний комір. І нічого більше.