Добрий пірат Джон

— Свят-свят-свят! — забелькотіла нарешті вона. — Чого це тебе принесло аж з того світу? Помер, то й не рипайся, держись царства небесного. — І, миттю оговтавшись, тицьнула себе масними пучками в груди: — Мало я за упокій душі твоєї молилася, щоб отакого терпіти ляку… Х-ху, трохи серце не вискочило!

— Даруй, люба, — зітхнув Жан, — я не хотів тебе лякати. І за молитви твої спасибі — мабуть, вони таки дійшли до бога, знайшлося мені, грішному, місце в раю. Але ж нудно там, нипаєш день при дні без діла. Ото я й надумав: може, дровець врубаю, тин полагоджу чи інше щось по господарству. Тільки загадай роботу, більш нічого не прошу.

Марі пирснула в жменю.

— Та який з мерця робітник! А щодо решти не дуже ти й за життя був беручкий, аби вважалося. Тепер я це розумію, — глянула млосно на гевала.

— Ну от що, — позіхнув той, наче хвіртка рипнула, — паняй звідси, шановний, під три чорти, мене в сон хилить. Бо не подивлюся, що ти привид, сторчака вилетиш…

Ображений і гнаний, майнув дух до сусіда, в котрого позичив колись мішок борошна й не встиг віддати. Сусід якраз кінчав сулію виноградного, світ пойнявся йому хмільним веселим туманом.

— Привіт, старий! — зрадів він гостеві. — Щось ти загордився, давненько вже обминаєш мою хату.

— Так я ж, — нагадав Жан, — помер під торішню пречисту, коли сильно задощило. Ти ще тоді бурчав, що труну нести слизько.

— А-а, було, було. Одначе донесли, не перекинули. І могилка, пам’ятаю, трапилася тобі лепська, на сухому, лежи й хочеться.

— Правду мовиш, сусіде, та муляє мене борг, мішок борошна позиченого. Віддати тепер, сам розумієш, не годен, а відроблю справно. Косив би, теслярував, обіддя гнув, — що доведеться. Страх скучив за роботою, руки горять.

— Тю на тебе! — обурився сусід. — Ти за кого мене маєш? Хто ж це з небіжчика борги лупить! Я вже й забув про той мішок, давай ось краще наллю, тут лишилося на денці…

— Дякую, — відсунув склянку Жан. — Ми, привиди, непитущі.

Турбував опісля ще кількох, одне в підпомагачі просився, але скрізь усі віднікувались, бо де воно справді бачено мертві душі визискувати. І зважився кінець кінцем податися до тамтешнього сеньйора, по-нашому сказати, пана.

— Згинь, мацапуро, пропади! — замахав пухкими ручками сеньйор, коли Жан скинув перед ним капелюх, з обшмульганими крисами. — Гадаєш, після смерті кожен вештається, де схоче?.. В ці покої вільно ступати лиш тіням вельможних предків.

— Вибачте, ваша мосць, — схилився шанобливо привид, — явіть таку ласку, вислухайте мене. А якщо слово моє пусте, тоді я вмент згину.

— Кажи, — милостиво дозволив сеньйор.

Дізнавшись, у чім річ, він зайшовся сміхом:

— Ой, употішив, ой, не можу! Тебе, йолопа божого, до раю пустили, на вічне блаженство, а ти за ярмом своїм тужиш, живцем не наробився… Ха-ха-ха! Хлоп і на тім світі лишається хлопом.

— Кому що, ваша мосць, — озвався Жан. — Хто цілий свій вік байдики б’є, тому й за гробом благодать: у раю янголи гілочками обвіють, у пеклі чорти вогонь під казаном роздмухають. Хлопові до того навикнути важко, маєте рацію.

Натяк пан зрозумів, але робітники були йому потрібні