Добрий пірат Джон

— Гаразд, — кивнув головою, — вволю твоє бажання. Молотитимеш зерно в житниці — ночами, аби від людського ока скрито. Вдень відсипайся собі на цвинтарі. А платню покладу, як іншим наймитам, півшеляга за копу.

— Е, ні, — заперечив Жан, — гроші нам, привидам, ні до чого.

— Чим же тобі платити?

— Діркою на поясі, ваша мосць.

— Як то, не доберу?

— Дуже просто. Коли все змолочу, слуга прохромить вам на поясі ще одну дірку, бо трохи погладшаєте…

«А він таки геть дурний!» — подумав сеньйор, згоджуючись.

Відтоді, тільки споночіє, пробивалося крізь загратоване віконце панської житниці примарне світло, гупав і гупав ці потойбічного молотника, й хрестилися з остраху запізнілі перехожі. Незабаром Жан упорався, вдоволений сеньйор ледь-ледь попустив паска.

Другого літа він знову найняв дивака молотити, потім ще й ще, набираючи поволі тлущу. Спершу не вельми було знати, але врешті роздувся сердега, як барило, чимдуж дошкуляла задишка. «Це вже востаннє, годі з тим привидом», — зарікався щороку, коли зерно виповнювало комору. «Ну, нехай ще сьогоріч, задарма ж працює», — перемагала згодом скнарість.

І сталося те, що мало статися — безпорадно товклись біля ліжка приреченого лікарі та ворожбити.

— Відчиніть вікно, дихати нічим! — прохрипів надсилу сеньйор.

На хвилях нічної прохолоди долинуло з пітьми гупання ціпа. Не наробився досхочу Жан, по-нашому Іван.

ЯК ВИНАЙШЛИ ВИНО

… І знову мисливці вернулися додому впорожні: без пуття наморені, вони покотом хропіли під шкурами, аж бриніло склепіння печери. Тим часом жінки маленького, загубленого в глушині лісів племені осмучено сиділи навколо багаття, відблиски вогню вирізьблювали з пітьми їхні суворі обличчя. Плем’я животіло надголодь.

На пласкому камені серед жару пікся корж з розтовчених зерен вусатої трави, яких їм пощастило назбирати по галявинах. То був первісний хліб, колись він стане найголовнішим харчем людини, але поки що його було надто мало. Тільки м’ясо могло врятувати громаду від голодної смерті, багато м’яса; а жінки вже й не пам’ятали, коли востаннє чоловіки заносили до печери жирного вепра із скрученими на дрюці ратицями або дебелого тура, що скородив рогами землю. Чи то звірини в хащі поменшало, чи розгнівався на данників своїх всемогутній бог мисливства Тигрило?

— Учора ж поклали до його капища цілого коржа, — ковтнула слину молоденька жінка, розчісуючи зазубленою дерев’янкою лискуче смоляне волосся.

— Мабуть, це йому не смакує, — озвалася старша, з посіченими пасмами кіс.

Усі гуртом зітхнули й подивилися на сиву зморшкувату подругу, що підгортала патиком вугілля.

— Найпевніше, — мовила розважливо сива, — змилостивила б Тигрила свіжа звірина кров. Але ми вже забули про неї, тож я гадаю — слід принести в жертву оту солодку воду, яка так до вподоби нашим дітям.

— Рештки лишилися, шкода кривдити малих, — заперечив хтось.