Розділ «РОДЕНЬ»

— Завтра гарненько полякайте гунна, щоб розповів усе, що знає… Треба розв'язати йому язика! По всьому видно, знає він більше, ніж каже… А мовчатиме — на кіл його!.. Та, думаю, заговорить… Тоді розпитайте все: і скільки війська в Ернака, і які його наміри, і що робиться в степу…

— Гаразд, отче, — знову покірно відгукнулися княжичі.

Князь Божедар повернувся до Тура.

— Дякую, друже, за важливу звістку… І за те, що своїх молодців привів до мене… А мої до тебе теж невдовзі нагрянуть… Пригостиш?

— А чого ж — пригощу, — приклав руку до грудей старійшина. — Хай приїздять — всім, що маю, привітаю… На Купайла хай приїздять — ждатиму…

Князь усміхнувся.

— От і добре, що на Купайла… Може, Чорний Вепр серед вашого роду уподобає собі яку дівчину та привезе мені невістку?.. Чув я, що в тебе, окрім синів, ще й дочка є, Туре, — чом би нам і не породичатися? Я буду радий, якщо ожениш у себе цього лобуря, а то зовсім від рук відбивається хлопець!..

— І я буду радий породичатися з тобою, князю, — мовив Тур. — Моя донька Либідь — славна дівчина: на весь рід — красуня…

— Чуєш, Веприку? — Князь повільно підняв зморшкувату висохлу руку і поплескав нею сина по передпліччю. — Привезеш мені невістку?.. Привези — хочу перед смертю побачити…

— Гаразд, отче, — покірно схилив свою чорночубу голову Чорний Вепр. — Якщо дівчина гарна, чому й не привезти…

— От і добре, — зрадів старий князь. — Домовилися… А тепер — до учти! Сонце сідає на захід — вечеряти пора…

Учту князь Божедар звелів відправляти не в хаті, а на високому шпилі Родня, порослому м'яким зеленим моріжком.

Тут було просторо й привільне. З трьох боків — стрімкі кручі. В ярах під ними — густі зарості лісу. О шую[15], на схід сонця, розкинувся широкий могутній Дніпро, а за ним, на тому боці, — безконечні луги, зелені бори і голуба далина. О десну — струмує, вливаючись у Дніпро, спокійна срібновода Рось. І тепле ласкаве сонце щедро поливає ту незбагненну красу своїм живодайним золотим промінням.

Жінкиродовички та служебки простелили на горбі барвистий ромейський килим, привезений князем у молодості з походу, на великій олив'яній тарелі, здобутій аж у далекій Галлії, принесли смажене бараняче м'ясо, в глибоких череп'яних мисах — холодну юшку з судака та стерляді, на дерев'яних дошкахтацях — свіжий, ще теплий хліб, а в корчагах — медяну ситу. Для неї були подані теж ромейські срібні келихи.

Коли всі попримощувалися довкола килима, княжич Радогаст на мовчазний знак отця наповнив келихи ситою. Князь підняв свій келих угору, повернувся обличчям до сусіднього, нижчого горба, де бовваніли ідоли Світовида та Рода — покровителів князівського роду, і врочисто проказав:

— О великий і всемогутній Даждьбоже! Ти володієш небом і землею, повеліваєш вогнем і громом, у руках своїх держиш життя звірів і птахів, людей і цілих племен! Молимо тебе, боже, захистити нас від злих духів і нечистих сил, від чорного мору і липкої лихоманкитрясовиці, від всілякої напасті і недоброго наговору, а найпаче — від хижого, кровожерливого племені гуннів! Молимо тебе, всемогутній боже! І тебе молимо, Роде, захиснику наш, і приносимо требу!

Потім вихлюпнув з келиха в бік ідолів трохи сити, взяв шмат м'яса, скибку хліба і кинув у яр.

— Прийми, боже, требу!

Всі зробили те ж саме і тільки після того випили ситу і почали їсти.

Розмова не клеїлася. Старий хворий князь стомився, а Тур з синами ще не отямився після спору княжичів, їли мовчки і швидко — аби насититися.