Розділ «РОСЬ»

Тим часом Ракша почав щось приспівувати і притупувати ногами, взутими в шкіряні зморщені постоли. Щодалі спів дужчав, а танок прискорювався. Волхв підняв угору вузлуваті руки, затрусив головою, так що чуприна ззаду розвіялася, мов льняне повісмо, і раптом пустився у швидкий танок. Шкіряні постоли глухо зачовгали по змазаній глиною долівці. В ритм танцю з вуст старого зривалися якісь малозрозумілі словазаклинання, що, як удари бубнів, підстьобували його і змушували пританцьовувати все швидше й швидше.

В його бурмотінні вчувалися подекуди знайомі слова, але вони змішувалися з зовсім незнайомими, з дивними вигуками, що викликали в серцях присутніх тривожний дрож. Кілька разів повторювався один і той же приспів:

Чорна смертеморовице, вража язвоязвовице, мертва крівцекривавице, йдіть на води, на три броди, йдіть до лісу, до трилісу, йдіть на луки, на прилуки, цур вам пек, цур вам пек!

Раптом волхв зупинився, замовк, важко відсапуючись, потім узяв торбину і почав витягати різне чаклунське приладдя: кремінь, кресало, трут, пучок якогось сухого зілля, ніж, довгу швайку і маленьке закопчене горнятко з відігнутими назовні вінцями, як у макітерки.

Все це розіклав на ослоні.

Викресавши вогню, запалив зілля, — від нього по хижі пішов легкий приємний дух. Обкуривши зі всіх боків пораненого, чаклун кинув недогарки в кабицю — відкриту піч у кутку — і заходився знімати з улицького князя цупкі зашерхлі пов'язки. Йому кинулася допомагати княгиня Іскра.

Довго мовчки дивився на рану в грудях.

— Наконечник стріли там?

— Там, — відповіла княгиня.

— Гм, гм, кепсько, — волхв помугикав під ніс і глянув на Либідь. — Принеси, отроковице, шмат полотна і глек теплої води… А ви, — звернувся до чоловіків, — допоможіть мені витягти з рани подарунок гуннського лучника… Держіть князя міцно!

Тур і Кий, зціпивши зуби, взяли князя Добромира за руки й за ноги. А Ракша обережно занурив швайку в рану.

Княгиня зойкнула і відвернулась. Кий відчув, як у нього в руках стрепенулося, напружилося і завмерло князеве тіло. З рани пішла кров.

— О боже! — прошепотів зблідлими вустами князь Добромир.

Волхв ні на що не звертав уваги. Швидко підковирнув і витягнув невеличкий наконечник гуннської стріли.

— Є! — і кинув у кабицю.

Тим часом Либідь принесла теплої води і сувій вибіленого на сонці полотна. Волхв обмив рани на грудях і на нозі, змастив світло-коричневою маззю, яку зачерпував з горнятка просто пальцем, а потім туго перев'язав їх.

Після цього ще трохи побурмотів якісь свої заклинання, вдруге обкурив князя димом пахучого зілля і почав складати своє знахарське начиння в торбину.

Надворі Кий запитав:

— Видужає князь? Допоможуть йому твої ліки, волхве?

— Не кожному мої ліки можуть допомогти, — відповів старий і, оглянувшись, стишив голос: — Не мазі зціляють, а боги! А вони відвернулися від улицького князя. Душа його вже готується залишити тіло і переселитися до предків…