Розділ «ПОРЯТУНОК»

— Ні, це не гунни, — одяг не той… Це люди з Родня!.. Бачиш, які в них баскі коні — з князівської стайні… І збруя однакова… І щити червоні, полянські… Це, напевне, люди Чорного Вепра! Погоня!.. Даремно я наполіг відпустити Малка. Він, клятий, веде переслідувачів, гнів Перуна на його голову!

— Що ж нам робити? — сполотніла Цвітанка.

— Тікати! Не гаючись тікати!.. Вперед!

Не роздумуючи, вони кинулися до гаю, що синів на видноколі. Спочилі, нагодовані коні прудко понеслися рівним степом, залишаючи позад себе в ковилі та густому різнотрав'ї помітний слід. Щоб полегшити їм біг, Хорив дістав ножа і перерізав мотузки, якими було прив'язано до сідел торбини з пшоном та сиром, а також мішок із сухарями. Відчувши полегкість, понукувані окриками та стусанами під боки, коні полетіли ще швидше, — аж завихрився за ними стовп куряви.

Але й переслідувачі не відставали. Розтяглися один за одним на цілу гону і, виставивши наперед списи, щодуху мчали навздогін. Тепер сумніву не було — це люди Чорного Вепра. І полюють вони, безперечно, на Цвітанку.

Хорив картав себе за легковажність, якої допустився вчора ввечері і сьогодні ранком, докоряв собі за те, що розслабився, дозволив тривалий перепочинок, не передбачив небезпеки. Та докори сумління були запізнілі і нічого вже не могли змінити. Залишалося одне — тікати! Тікати якомога швидше і далі!

Спересердя він оперіщив списом коня, хоч той і так біг щодуху.

Ось і гай. Попід ним в'юниться ледь помітна доріжка. Куди ж звернути? Ліворуч — безмежний степ, праворуч — придніпровські кручі… Хорив узяв праворуч і, тримаючись поряд з Цвітанкою, щоб допомогти їй в разі потреби, вихором помчав широкою улоговиною до Дніпра.

Перегони ці тривали довго. Описавши по небу майже чверть кола, сонце почало опускатися на захід. Стомилися коні, заморилися вкриті пилюкою їздці. Вся надія була на рятівну ніч, але ж до вечора ще ой як далеко! І відчай потроху охоплював Хорива, холодною безнадією заповзав у серце.

Вузька, малопомітна доріжка весь час петляла, в'юнилася по горбах та долинах, обминала густі гаї та глибокі яруги, аж поки нарешті не обірвалася на березі Дніпра, в невеличкому, покинутому мешканцями селищі. Далі їхати було нікуди: всюди понад берегом понависали стрімкі кручі, під якими, аж до води, шуміли непролазні хащі молодого вільшняка, верболозу та очеретів. Тут не продерешся й пішки! І біля берега — жодного човна!

Спраглі коні кинулися до води, і ніяка сила вже не могла відірвати їх від неї. А на горбі тим часом показалися переслідувачі…

Троє втікачів, мов зацьковані звірі, безпорадно оглядалися довкола.

— Живцем вони мене не візьмуть! — прошепотіла Цвітанка.

І Хорив ні на мить не засумнівався в тому, що дівчина накладе на себе руки, бо біля Вовчого яру бачив, як вона стрибнула в Дніпро на вірну смерть.

— Ми маємо зброю — будемо відбиватися! — скрикнув запальний Боривой, затискуючи в руці списа.

Та Хорив розумів, що від десятка нападників їм не відбитися.

В найкращому випадку пощастить знищити чи поранити кількох із них.

Що ж робити?

Він з тугою поглядав то на широку сріблясту гладінь ріки, то на ворожий загін, що швидко наближався. Залишився єдиний для них вихід — перепливати Дніпро. Але чи витримають стомлені коні? Чи зуміє Цвітанка з допомогою свого огиря подолати цю безмежну водяну просторінь, яка не кожному воїнові під силу?

Ех, коли б човен! Та човна ніде не видно, а переслідувачі вже зовсім близько.