Розділ «НІЧ НАД РОССЮ»

— Чиєсь життя згасло.

— А де моя зоря, отче?

Щек і Хорив теж не спали — попідводили голови, почали прислухатися.

— Того ніхто не відає, сину, — Тур замислився. А згодом додав: — Але вона десь там є! І моли Сварога, щоб міцно тримав її на небі… Тобі ще треба довго жити — молодий…

— А здається, живу хтозна-скільки… Чи то з твоїх розповідей, чи з дитячих снів добре пам'ятаю, чого ніколи не міг бачити — гуннів, Атіллу, готів, короля Божа…

Тур підвівся на руку, усміхнувся.

— Ти не можеш пам'ятати Аттілу… Тебе ще й на світі не було, як боги покарали його лютою смертю, не гідною воя, за гріхи його і за гріхи його племені… А тим більше не можеш пам'ятати готів і короля Божа… Тільки твій прапрадід, кажуть, знав його…

— А це правда, що князь Добромир — правнук короля Божа, отче?

— Кажуть, правда… по матері, що була з племені венетів…

Тур замовк і надовго замислився. Щек і Хорив непорушно лежали на теплих м'яких овчинах, теж про щось думаючи, а Кий сидів побіля них, поставивши лікті на коліна, а долонями підперши щоки, і вслухався у неясні шерехи, якими повнилася нічна темрява, і йому вчувався глухий гул тисяч кінських копит, брязкіт мечів і різкий посвист стріл, крики гуннських, готських і венетських воїв, стогін поранених… Він зітхнув.

— Жалко князя Божа, отче… Кого ж венети обрали собі королем після його смерті?

— А нікого… Ті венетські роди й племена, що сиділи по цей бік Дніпра, по Бугу та Дністру, гунни підкорили і змусили платити данину збіжжям та хутром, а ті, що сиділи в лісах по Прип'яті, причаїлися й мовчали, мовби їх і на світі не було… Мабуть, гунни про них і не знали або ж просто не хотіли чіпати, бо хліб там на супісках та болотах родить нікудишній…

— Хитрі гунни — орати не хотіли, а до хліба, бач, звикли швидко!

— Орати вони так і не навчилися… Для гуннів не було нічого ліпшого, як життя на коні та в кибитці. Жінки й діти в халабуді на колесах, а він — верхи! Верхи їде, верхи їсть, верхи п'є і навіть часом спить, вчепившись за луку сідла… На конях гунни полюють, наздоганяючи дичину в степу, а під час війни гуннській кінноті ніхто не може протистояти: вишикувавшись клином, вона, мов гостра сокира, розтинає ворога навпіл, трощить і розсіює його. А якщо, бува, перемогти не в силі, то повертає назад і, не вважаючи це за ганьбу для себе, без втрат тікає щодуху геть…

— Ну, для венетів данина хлібом не така вже й обтяжлива…

— Коли б же тільки хлібом… А то ще й худобою, і медом, і хутром, і полотном. Та найбільшою пагубою була данина людьми — набір отроків до гуннського війська.

— І ти ходив, отче?

— І я ходив… З князем Божедаром. Він тоді був молодий, дужий і сміливий.

Щек і Хорив аж схопилися.

— Отже, виходить, мати Чорного Вепра справжня гуннка?