Нора сповільнила ходу. Замість звичних малинових кілець перед нею відкрився… ліс білокорих стовбурів. За поясненням звернулася до енциклопедичного комп’ютера, якого носила в нагрудній кишені. Березовий гай — угруповання білостовбурних дерев, які мають у 10 разів більшу просвітленість крони, ніж ялини. “Ялину” уявила відразу — високий пластиковий конус, густо помережений протекторними насічками і розкішно вбраний дорогими цяцьками. З усіх боків його “обстрілювали” промені лазера, імпровізуючи веселково-салатові ефекти. В мегаполісі він був неодмінним атрибутом новорічних спектаклів для дітвори і називався… святковою ялиною…
Щойно зайшла під розлогі шати — враз хлюпнула світла повінь, наче хтось зненацька ввімкнув променисту люстру. Велетенськими свічками замерехтіли довкола гінкі зеленокосі красуні в білих льолях. Підійшла до однієї ближче. її тремтливе листячко нагадувало людські серця в мініатюрі, багато-багато…
— Прихились до берізки, і вона повідає тобі, що мріється їй в режимі “літо”. Щира людина має відчути душу, яка є в кожній рослині.
Нора припала до гладенької, припудреної білим нальотом деревини і затамувала подих, принишкла.
— Спасибі, дівчино, за милий дотик, — прошепотіла берізка. — Довго житиму цією ласкою. Тільки тобі викажу заповітне. Мрію я побачити голубе небо і помилуватися танком білих лебедів у ньому, хочу покружляти й сама в парі з прудким вітерцем, почути пісню закоханих і хоча б один, але щоб запав у саму душу, радісний викрик малюка, котрий натрапить коло мене на головастого гриба.
Вислухавши невимірну тугу рослини за повнотою життя, гостя співчутливо погладила її кору і пішла далі. Слабкими електричними розрядами потріскував під ногами прожухлий падолист. Шанобливо розступалися дивовижні ансамблі дерев, кущів, і кожен був феєрично неповторний. Іноді щось прудконоге схарапуджено зривалося неподалік в траві і навтьоки кидалося в гущавину, залишаючи по собі вибачливе погойдування звисаючого гілля. Уповільненою блискавкою промайнула над головою диво-пташка, її довгасте кольорове оперення струменіло всіма спектрами веселки. Невдовзі з глибини гаю тричі долинуло задушевне “ку-ку”… Нору пройняв естетичний транс. Довгенько не рушала з місця, все сподівалася на повторний номер.
— Красуня зозуля… Цю пташину ми повернули з легенди. Почути, як вона кує, — вельми гарна ознака! Добрі люди давнини, які жили з нами у злагоді, високо шанували її, майже боготворили. Чого варта пісня “Летіла зозуля через мою хату…”? Душу розчулює… Шкода, що нема тепер кому заспівати. А колись кожний плазмідянин мріяв зустрітися з зозулею віч-на-віч. Кажуть, вона благословляла на кращу долю. Тобі пощастило, дівчино, май це на увазі.
Відміряла ще кілька кроків, і до Нори заговорили своєю мовою плакучі верби, кулясті клени, пірамідальні тополі… Умиротворчо, зворушливо.
— Перед тобою — вічнозелена ялиця, кедр сибірський, а оте, крислате, із глицевим ароматом дерево — сосна, поряд — ялина звичайна, — пояснював Голос, перехоплюючи її допитливий погляд.
Ялину — це ж бо справжня! — огледіла з усіх боків, навіть покуштувала на смак дрібні колючки.
— Усе, що буяє навкруги, відновлено з уцілілих скам’янілих решток чи відбитків листка, стебельця, кори тощо.
Нора присіла навпочіпки біля невисокого кущика з наїжаченими, розпростертими гілочками і крихітними листочками. Її звабив кристалик-медальйон, що химерно зблискував на шапці-кроні.
— Ти розглядаєш паспорт козацького ялівця. Дата проросту, відновлення, порода, сеанси опромінювання, хімічні процедури — все це фіксується там. Кожна наша рослина має прямий зв’язок із біоцентром, який аналізує її сигнали і визначає характер догляду. Розмова ведеться молекулярною мовою.
Нора незчулася, як вибралася на околицю. Там височіла урвиста скеля. Уздовж її підніжжя вигнутого дугою бовваніли портали, сплетені з витких ліан, що вели до кам’яних печер. “А що то за перевесла звисають згори?” — так і завмерла з відкинутою назад головою.
— Правда, захоплюють? То висячі сади. Сьомим дивом світу значилися вони в ієрархії цінностей древніх. Наші різняться тим, що ростуть безпосередньо в повітрі, на аерозольнім грунті… Досі ти знайомилася з музеєм прафлори. Зараз я запрошую до гротів, де містяться наші, так би мовити, експериментальні цехи. Там немає ніяких установок, ні кіборгів, ні роботів, але ти побачиш рослини з абсолютно новим біохаракте-ром. Я вже казала про них. Це безумовний успіх групи Великого об’єднання творчих сил природи, яка, власне, очолює зелене підпілля Плазміди.
Виведені адаптогени здатні перенести будь-які кліматичні стреси — спеку, урагани, різкі перепади температур, смоги, всеядні дощі, вулканічні виверження тощо. Їхні запити невибагливі — в зародку одержують мінімум світла, вологи, поживних речовин, і цього вистачає на весь життєвий цикл. Вони вкорінюються де завгодно — на пісках і бетонці, воді і кам’яному плато, прямовисних скелях і навіть в димохідних трубах. У перспективі генна служба конструюватиме космофлору. Маємо намір закласти всепланетний орбітальний парк-пояс. Для чого це все? Ми прагнемо повернути Плазміді її законну неосферу. Вже сформовано перший зелений десант…
Щойно почуте викликало в Нори неабияку цікавість, і вона енергійно рушила до порталу, що висвічувався зсередини уже знайомим їй жовтогарячим полиском. Та збудженого пориву вистачило не більше як на десять кроків. Ще вибираючись на околицю, відчула: з нею діється щось неладне. Паморочиться в голові, підкошуються ноги, а тіло пронизує лихоманка. Наказувала собі не потурати слабкості і трималася, оглядаючи диво-сади, слухаючи Неофлору. А зараз геть зів’яла, вибилася з сил. Тутешнє повітря, котре досі всотувала, як бальзам, тепер було для неї задушливим. Згадала про “Пульсар”, свою систему життєзабезпечення, і новий дивосвіт нараз втратив свою привабливість. Вона круто розвернулася і кинулася бігти назад, намагаючись менше вдихати “чужого” повітря, їй би зараз свого, отого гіркуватого, з валірозом…
— Куди ти? Що сталося? Зачекай! — гукнув Голос.
А вона бігла ще хуткіше. В березняку задихалася, мусила зупинитися. Аби не впасти, охопила обома руками білястий стовбур. Звисаюче гілля лагідно торкнулося плечей. Не зреагувала, її вже ніщо не тішило.
— Тобі щось нездоровиться? — бідкався біоголос.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Дзвони зеленої Галактики / Упоряд.» автора Пригорницький Ю.Г. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Віктор Маслов УСЕ ПОЯСНИТЬ НЕОФЛОРА“ на сторінці 4. Приємного читання.