Розділ «Віталій Бабенко ДО НАСТУПНОГО РАЗУ»

Сам по собі замкнувся люк. Увімкнувся пульт, загорілось освітлення. З легеньким поштовхом капсула одірвалася від грунту й почала плавно підійматися в небо. Не працював жоден двигун, одначе капсула піднімалась. Як літун-павучок на павутинці, як кульбабка, як наповнений легким газом аеростат, одпливали ми в зелений глиб небес. А в залишеній нами пустелі — на тому самому місці, де прожили ми десять днів і півжиття, — яскравим червоним вогнем палахкотіли слова. Кажу це з ясною пам’яттю і при здоровім розумі, бо я припав до ілюмінатора, аби кинути останній погляд на планету. На жовтогарячому піску горіли слова: “До побачення”.

“Добре, що не “прощавайте”!” — подумалося мені.

Потім знову огорнула капсулу глупа темінь, і ми гадали вже, що зір і слух повернуться до нас, лише коли наблизимось до “верблюда”, але помилились і в цім.

В ілюмінатори нахлинуло зелено-блакитне світло. Я одсахнувся, проте знову зараз же припав до прозорого сплаву. Біля сусіднього віконця чулося схвильоване дихання Сашка.

Досить високо над нами висіли перламутрові хмари. А долі простягався підхмарний світ. Морем ходили білі баранці, теплі хвилі м’яко набігали на пляжі островів. І лише зараз ми побачили те, що чомусь не зумів передати перший скинутий у атмосферу планети зонд. Океаном пливли різнокольорові судна. Повітря було повне невагомих літальних апаратів, схожих на повільні півпрозорі вітрила. А в зелені садів і лісів, у зелені, напоєній музичними ароматами, — як болісне видіння — грали діамантовими виблисками сонцесяйні міста.

Як болісне видіння — діамантові міста…