Розділ «Віталій Бабенко ДО НАСТУПНОГО РАЗУ»

— Ну й спека! — сказав бегемот, віддихавшись. Голос у нього був тоненький — чисто хлопчаковий дискант. — Градусів тридцять за Цельсієм, тридцять вісім за Реомюром, вісімдесят шість за Фаренгейтом і понад триста за Кельвіном, який лорд. Так?

— Так, — чесно відрекли ми з Сашком.

— А ви кажете! — ніби передражнюючи, сказали крокодил з бегемотом докірливим дуетом, якось оцінююче дивлячись на нас. — Ну, гості дорогі, чого зволите?

Ми мовчали. Та й що могли відповісти? Ясно було одне: з нами грають якусь дурнувату комедію, хотілося поводити себе достойно, та ба! — роль, призначену нам, ніяк не вдавалося збагнути.

— Чуєш, Ненажеро, з нами не розмовляють, — пропищав бегемот. Крокодила, виявляється, звали Ненажерою. — Що ж, цілком резонно. Вони, бачте, велике цабе. Ми для них, бачте, не компанія, нижчий сорт, так би мовити. Насурмонились, мов гиндики, і стоять. Теж мені диво!

— Та ні, Архимешо, ти не правий, — голос у крокодила, хоч і низький, тембром був надзвичайно м’який, оксамитний. І інтонація — поштива, улеслива, запобіглива. — Ти не іронізуй. Вони просто остовпіли. Може, злякалися, абощо. Бач, як зблідли, небораки. Потом зросило, ніжки підгинаються. Ви, хлопці, не бійтеся, — звернувся він до нас. — Та й чого ж боятися? Ми звірі спокійні, на людей не кидаємося. Перегомоніти лишень хотіли, та, бачимо, невчасно нагодились. Ви й не снідали ще. А може, вам запах наш не до вподоби? Це ми виправимо.

Сморід, справді, був нестерпним. З крокодилячої та бегемотової пащ відгонило гнилятиною, погано пережованою їжею і жабуринням, — одне слово, смітником. Крокодил Ненажера підбіг підтюпцем до калюжі, опустив туди передню лапу й витягнув флакон одеколону зі старосвітським пульверизатором. Декілька разів натиснув на грушу, перевірив, побризкав у пащу бегемотові, потім собі.

— Тепер краще, — задоволено мовив він. — Тож ми вас слухаємо…

І — з незмірним подивом:

— Е-е… друзі дорогі… Ми були про вас кращої думки.

Я відчув тривогу й озирнувся. Сашко стояв на два кроки позад мене і стискав у руках лазерну рушницю. Коли він устиг побувати в капсулі — я так і не зрозумів.

— Ходімо, Ненажеро, — ображено мовив бегемот Архимед. — З ними балакати, як то кажуть — собі дорожче. Весь час за зброю хапаються. Вчора Чорнушку ледь не вколошкали, нині нам погрожують. З такими горшка не зліпиш. А пнуться й собі — “брати по розуму”…

Останні слова були мовлені з явним глузуванням.

Обоє демонстративно повернулись і повагом почвалали до калюжі. За хвилину Архимед з Ненажерою зникли у фіолетовій рідині. Я переводив погляд із Сашка на калюжу і не знав, що робити, що говорити. Раптом вода забулькотіла, заколихалася, і рівень її почав стрімко падати. Невзагодя калюжа зникла — вода просочилася крізь пісок. Залишився порожній котлован, і ось щи дивно: глибина його була зовсім невелика — метр, не більше. Ні крокодила, ні бегемота не було видно й сліду.

— Чого це ти розпсихувався? — закричав я на Сашка. — Ну, хто тебе просив — за променемет хапатись?! Адже який шанс втратили!

— Костю, не кричи, їй-богу, — зі сльозами в голосі почав благати Олександр. — Вони ж бо знущалися з нас! Справді, знущалися!

— Хто знущався?! Басистий крокодил на прізвисько Ненажера і вразливий бегемот на ім’я Архимед? Ти часом не хворий? Це ж якась гра, нас вивчають! А ти ніби на сафарі у верхів’ях Нілу — вимахуєш своєю гарматою: мовляв, не підходь. Може, ти шкури збирався з них зняти? Прекрасно! Перша в історії шкура розумного бегемота!

Довго ми ще так лаялись. Я кричав, Сашко виправдовувався, обидва охрипли, та ні до чого розумного не добалакались.

Снідали, звісно, без найменшого апетиту. Я розчинив у теплій воді сублімований овочевий брикет, мовчки пив цей прісний “кисіль” і ревно відганяв од себе одну думку. Відганяв, проте, без особливого успіху. “Їй-богу! — чув про себе слова Олександра. — Вони ж бо знущалися з нас!..”

Наступні дні ми з ранку до ночі рилися у нутрощах нашого “жука”. Перевірили всі блоки, обмацали пальцями кожний контакт, пройшлися по всіх схемах і мережах — дарма. Капсула була мертвою. Ніби хтось виссав життя і з її реакторів, і з атомних батарей, і з акумуляторів. Фотоелементи підставляли свої вічка до променів світила, проте жоден електрон не реагував на лавину квантів, не зривався з насидженого місця в кристалічній решітці. Навіть кіно- й фототехніка змертвіли. Механізми — аж до останнього гвинтика — були справні, плівка без жодного ґанджу, а кадри не виходили: лінзи відмовлялися фокусувати зображення. Фізику на цій планеті скасували…