Полтава

— Котрий же тоді город вірний буде, як не Батурин! Та не забуваймо, Андрію, хто його

облягає. Меншиков і Шереметьєв. Це ж хитреці! З того боку Чечель і Кенігзен їм не рівня. Це

хоробрі вояки, а тамті вихованці царські. О долю Батурина боюся.

— Він ще не впав.

— Це я й без тебе знаю, бо коли впав би, то москалі не відмовили би собі радості, щоби

нас сповістити. Можна подумати, як погано вплинула би така вість на настрій нашого війська.

Батурин ще держиться, так, але... — і гетьман зітхнув турботно. — Твердиня, як скриня, коваль

замкне, а слюсар відчинить. Нема такої твердині, щоб ворог до неї підступом і зрадою не

ввійшов.

— У Батурині зрадників немає.

— Зрада, як гадина, під камінням кублиться. Знічев'я підповзне до тебе і вжалить. Один

зрадник сто тисяч вірних знівечить.

Замовкли. Під вікнами королівський блазень грав на скрипці сарабанду. Гетьман слухав

хвилину.

— Щасливий. Має свою пісеньку і грає її на всілякі лади.

А подумавши, додав:

— Кождий з нас свою пісеньку має... Сарабанда... Король Карло тільки припадку боїться,

а я — припадку і зради. Цеї останньої більше, ніж чого. Коли то ми, Андрію, перестанемо

боятися зради?

Войнаровський не відповів нічого. Гетьман накрив чоло рукою. Мабуть, пригадав собі всі