Полтава

— І царя нам до хрону.

— Так же й кажіть. То, може, гетьмана? Я від його імені можу перебалакати з вами.

— Не треба, не треба.

— Веселий ви народ! — сміявся Мручко. — Веселіших я і зроду не бачив. Нікого їм не

треба. А як же ви тоді хочете бути?

— Так, як і тепер є, прямо Зіньків і тільки.

— Себто зіньківська Речпосполита?

— А щоб ти знав. Речпосполита. Доволі з нас царів, королів і гетьманів. Пощо нам їх?

Невже ж ми собі самі не дамо ради? От бачиш, нема в нас жодного з них і відбиваємося від

шведа, а прийде цар, то і його відіб'ємо, а гетьман, то й гетьмана.

— Ну, ну! Дай, Боже, нашому теляті вовка з'їсти, а мені все ж таки здається, що краще б

вам послухати моєї щирої ради.

— Краще випий з нами за нашу перемогу та ставай поруч нас, бо нам такого якраз треба.

— Випити-то я можу, бо не від того, щоб випити з такими хоробрими й веселими людьми,

як ви, але до вас то таки не пристану.

— Не гідні милості вашої?

— Того я не кажу, але здорової голови під Євангеліє не привик класти.

— Себто?

— А тобто, що як ви не подасте доброї відповіді, то за яку там годину або дві з Зінькова й

сліду не останеться. А мені ще життя миле, мої ви! Та як там не буде, п'ю за здоровля хоробрих