Полтава

— Хоч би й щуку.

— А до того коржики з пшеничної муки з маком і з медом.

— Ой, тото!

— Та ще варенухи гаряченької, і липняку з півведеречка, і узвару солоденького, і щолиш

на те все куті доброї-доброї.

— Товаришу! — гукнув на Мручка Великан. — Не іскушай, бо лоб не твій! Даром

чоловікові оскомину на зуби напускає. Бо кажіть же самі, чи не можна би нам по-людському

жити. І земелька плідна є, і річки рибні, і худібка випасається, так чортова мати наплодила отсих

ворогів, накублилося Москви, Бельзевуб свого сина Петра між нас післав, і ганяйся тепер за цею

поганню, виваливши лизня[42], як гонча собака. Що одних проженеш, то другі з іншого боку

увіходять, — а дрисля їх напала б, шляг би їх трафив, тю!

І стали козаки нарікати на свою долю, маючи на гадці недалеке свято Різдва Христового,

котре їм доведеться проводити не дома і чи загалом доведеться? І мішалися зітхання з

прокльонами, жалі зі злістю, смуток із козацьким безтяменним завзяттям, від котрого столи

дрижали, а шибки, мов зі страху, дзеленькотіли. Пощезали ділочки на хазяйчиних щічках,

дівчата мовчка попритулювалися до своїх козаків, Одарка до осавула прилипла.

Нараз Мручко глемезнув кулаком об стіл, аж недопитий михайлик[43] на ньому на півліктя

підскочив і пішов шкереберть.

— Самі ми тому винні, — гукав. — Верзуни ми широкоморді, горлаї, з ротами від уха до

уха, а з мозками, як у курок. Шаблею то ми ще робимо незгірш, але розумом, то так виляємо, як