Полтава

— От і дістав ляща по пиці, — сміялось товариство.

А він:

— Яка дівчина, така й пісня.

— Який кінь, такий і їздець, — відповіла дізчина і підскакувала на його коліні, як амазонка.

А між тим сотник Мручко розказував своїм сусідам:

— Ото як були ми з нашим гетьманом у Кочубея на пирі...

— Та ви вже це, пане сотнику, сто разів розказували.

— Так послухайте сто перший.

— Не хочемо. Кажіть щось друге.

— Коли я в Єдикулі в турецькій неволі сидів...

— І це ми вже знаємо наізусть.

— Десь ви у школи ходили, що все знаєте, — махнув рукою сотник, а вихиливши чарку

липняка і обтерши сивий вус вильотом, почав: — Ото, коли ми в галицьку землю ходили, мій кінь

так там ізігнався був, що став такий, як отся дошка, — і показав на лавку. — Їду я ним через

Ністер, а проти мене з другого боку по мості валить шляхтич на такому бахматі годованому, як

пікна піч, та й до мене: "А звідки то, — питає, — ваша милість такого повнокровного "румака"

добули, мабуть, більше сотні коштує". — "Хоч мій сивий, без презенції, — кажу, — але великої

цноти кінь. Я з ним що схочу, те й зроблю". — "Я зі своїм теж". — "Ой ні!" — "Зроблю". —

"Биймося о заклад, — хто виграє, того й кінь". — "Хай буде", — згодився шляхтич. Я тоді свою

хабету як не попру, як не друлю, поруччя тільки хрусь, а вона хлюсть у воду! "А що, — питаюся,