Полтава

пшеницю, а другому кождої деревинки жаль. Так декому з нас жаль тих жертв, яких війна від

України жадає. Міркує собі: "А може б, без них обійшлося?" Я перший до такого гріха признаюся;

ще недавно я так собі гадав. Його милість пан гетьман знає...

Гетьман притакнув головою.

— А тепер, — продовжав Орлик, — бачу, що годі, і вже про мир навіть жадної думки не

маю. Він прийде, як скінчиться війна. Але нам її не спинити, бо ця війна — це не забаганка наша,

а конечність.

— Конечність? — перебив Орликові Ґалаґан. — Коли б Карло сидів у Швеції, так і війни не

було б. Заманулося йому лицарських пригод, Александра Македонського вдає. І якого це біса

нам в ту авантюру встрявати?

— Його милість король Карло робить те, що мусить. Він продовжує політику свойого діда.

Балтійське море замале, щоб на йому двох панів панувало. Шведи бачать, що Москва до того

панування пре, і боронять свойого моря. Утратять його, так з великої держави стануть

народцем, відділеним від решти Європи чужим морем. А великою державою зробиться Москва.

Це не комедія, панове, у якій король Карло ролю Дон Кіхота грає, а політична драма, в котру й

нас історія втягнула. Король Карло, як я сказав, продовжує ролю свого діда, а його милість, пан

гетьман, йде по слідах, які намітив Богдан Хмельницький. Інакше й бути не могло. Стати по

стороні царя — це значить пособити йому, щоб Москва зробилася великою державою і

запанувала зразу над Балтійським, а тоді і над Чорним морем. Але ж бо не забуваймо, панове,

що в такій імперії місця для вільної України немає.